Вони викинули її з тамбура в нічний ліс, забувши перевірити документи в її сумочці

23 вересня 2014 року Оксана Миколаївна Ковальчук вийшла на перон вокзалу обласного центру. Піднялася в сьомий вагон фірмового поїзда сполученням «обласний центр — столиця». Пройшла килимовою доріжкою, зупинилася біля купе номер шість.

Це був перший раз за 20 років, коли вона сідала в поїзд. До цього вона їздила тільки літаком. Спершу тому, що нога боліла при довгому сидінні, потім тому, що не могла.

Просто не могла. Одного разу в 2001-му на зустріч випускників до столиці вона доїхала до вокзалу, дійшла до перону, подивилася на свій вагон і розвернулася. Купила в касі квиток на найближчий літак, вилетіла за чотири години.

Дмитро зрозумів, нічого не сказав. Коли одного разу закрили авіасполучення, вона нікуди не поїхала. Донька приїжджала до них сама.

А зараз поїхала. Бо Катрусі виповнювалося 27, і вона хотіла маминого торта у себе в квартирі в столиці й узагалі хотіла, щоб мама приїхала по-справжньому. І Оксана сказала.

«Поїду поїздом». Донька здивувалася. Спитала, точно? Оксана сказала, точно.

Купе №6. Те саме купе, що у вересні 1994 року. Це було її прохання.

Вона заздалегідь подзвонила в касу, пояснила, що в неї психологічна особливість, і попросила саме це купе. Касирка виявилася доброю, зрозуміла, забронювала за вісім днів. Оксана сказала Дмитрові про номер купе.

Дмитро сказав. Оксано, навіщо? Оксана сказала. Потім.

І поїхала сама. Дмитро лишився. У нього були призначені процедури на цей тиждень, і пропускати їх було не можна.

Оксана сказала. «Поїдеш до Катрусі потім. На тиждень.

Я тобі квиток уже куплю в столиці». Він погодився. У купе вона дістала з дорожньої сумки маленьку шкатулку.

Дерев’яну. Із світлої берези. З відкидною кришкою.

У шкатулці лежав срібний медальйон у формі сердечка. На тонкому срібному ланцюжку. Ланцюжок був інший.

Його Оксана купила в 95-му, через місяць після того, як старий, розірваний, повернули їй із прокуратури в опечатаному пакеті з написом «Речовий доказ номер 1. Повернення потерпілій». Сам медальйон той самий. На звороті — гравіювання.

«Мамі від Катрусі. 1 вересня 1994 року». Оксана дістала медальйон.

Поклала на тумбочку біля узголів’я. Відкрито. На видноті.

Не в шафі, не в сумці, не під подушкою. На тумбочці. Щоб було видно.

Це було нове. У 94-му вона його ховала. Зараз відкрила.

Поїзд рушив о 20.08. Те саме сухе осіннє повітря. Вересень.

Перші заморозки. Той самий запах вугільної гарі й печі-титана в службовому купе. На фірмових поїздах титани все ще топили вугіллям, по-старому.

Той самий стукіт коліс на стиках, щойно склад пройшов стрілки сортувального вузла. Провідниця, молода дівчина років 25, у новій синій форменій куртці залізничної компанії, постукала за 20 хвилин. «Чаю бажаєте?» «Бажаю.

З лимоном, будь ласка». «Зараз принесу». Принесла за 6 хвилин.

Поставила. Спитала. «Щось іще?» «Дякую, нічого».

Дівчина вийшла, зачинила двері, не затрималася. Оксана сиділа за столом і пила чай. З лимоном.

Міцний, гарячий, у склянці в підскляннику з емблемою залізничної компанії. Склянка була налита доверху. Той самий запах.

Чай і лимон. Той самий. Тільки тепер без загрози.

Вона лягла. Спати в купе вона не могла й зараз. Це була одна з речей, що лишилися назавжди.

Лежала вона рівно, але не засинала. До ранку. О 23.00 вона засунула шторку.

Накинула ланцюжок. Старий вагонний ланцюжок, який на сучасних фірмових поїздах усе ще стояв за традицією. Накинула його відразу.

Звичка 20 років. Лежала. Слухала.

Поїзд ішов на захід. Через ті самі станції. Одна станція, друга, вузлове місто.

О першій 42 ночі вони мали пройти той самий поворот, де в 94-му її викинули з тамбура. Машиніст скине швидкість до 42 кілометрів на годину. Ця ділянка не змінилася за 20 років.

Насип той самий, крива та сама. «Я тут», — подумала вона в темряві. «Я тут.

І за дві години я проїду через ту точку. Я її навіть не побачу. У темряві все однакове.

Але я через неї проїду. І нічого не станеться. Це буде звичайна точка на шляху, як усі інші».

Вона заплющила очі. Не спала. Стук коліс на стиках був рівний, заспокійливий.

Подвійний. Тадам, тадам, тадам, тадам. Той самий ритм, що тієї ночі.

Той самий звук. Той самий удар тіла об землю в її пам’яті. Ті самі кроки Тарасенка коридором…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇