Вони вирішили, що мій батько — простий сторож, і надто пізно зрозуміли, як сильно помилялися

На порозі стояв Степан Миронович. Високий, прямий, у темному костюмі, він був настільки зібраний, що поруч із ним будь-яка істерика здавалася особливо жалюгідною. За його спиною в коридорі чекали троє кремезних чоловіків в однакових темних куртках. Унизу, біля під’їзду, крізь вікно сходової клітки виднілося кілька чорних машин із тонованими шибками; на одній із них ледь помітно поблискував проблисковий маячок.

— Добрий вечір, Лідіє Савелівно, — сказав батько Мар’яни. — Я приїхав по комплект, який подарував доньці на весілля.

Свекруха зблідла, але тут же задерла підборіддя.

— Який комплект? Ваша донька його загубила. І взагалі, що це за вистава? Хто ви такий, щоб вламуватися сюди з людьми?

Один із чоловіків ступив уперед і показав посвідчення.

— Капітан Кравець. Проводиться перевірка за заявою про крадіжку. Нам необхідно оглянути місце зберігання.

Владислав вискочив у передпокій.

— Яка ще крадіжка? Це непорозуміння між родичами.

Степан Миронович подивився на нього без злості, але так прямо, що Владислав одразу відвів очі.

— Непорозуміння на вісім мільйонів — звучить серйозно. Мар’яно, покажи сейф.

Вона вийшла вперед. Серце билося в горлі, та поруч із батьком страх ніби відступив на крок. Капітан і запрошений оцінювач оглянули сейф, оксамитовий футляр, замок, внутрішні поверхні. Лідія Савелівна говорила майже без упину.

— Це тиск! Це спроба нас залякати! Мій син працює в пристойній компанії. Владику, дзвони начальнику, хай він пояснить цим людям, з ким вони зв’язалися.

Владислав схопив телефон і набрав номер. Керівник логістичної компанії відповів швидко.

— Вікторе Ігнатовичу, у нас тут ситуація… Приїхав тесть Мар’яни з перевіркою через якісь прикраси. Так, Степан Миронович…

Він урвався. Обличчя витягнулося, губи враз побіліли. Кілька секунд Владислав мовчки слухав, потім повільно опустив руку з телефоном.

— Ну? — вимогливо спитала Лідія Савелівна. — Що він сказав?

— Сказав, якщо справа стосується Степана Мироновича, мені краще не смикатися, — видушив він. — І сімейні проблеми вирішувати самому.

— Що значить самому? Ти ж там не остання людина.

Владислав подивився на матір розгублено, ніби почув те, про що мав здогадатися раніше.

— Мамо… Степан Миронович двадцять років очолює в нього службу безпеки.

У кімнаті стало майже беззвучно. Навіть приятельки Лідії Савелівни перестали переглядатися. Мар’яна дивилася на батька й згадувала, як свекруха називала його звичайним охоронцем. Він ніколи не сперечався, не вихвалявся посадою, не пояснював, наскільки помиляються ті, хто судить за чужими словами. Просто мовчав, поки донька намагалася втримати родину, в якій її не збиралися поважати.

Оцінювач, піднявши порожній футляр, похитав головою.

— Слідів грубого зламу немає. Сейф відчиняли звичайним способом, отже, доступ мав той, хто знав код або отримав його від власника. Документи по комплекту підтверджені: старовинна антикварна робота дев’ятнадцятого століття, страхова оцінка — вісім мільйонів. Виріб рідкісний, фактично унікальний.

Степан Миронович коротко кивнув.

— Страхову службу повідомлено. Слідство теж. Лідіє Савелівно, Владиславе, вам доведеться дати пояснення.

Свекруха тут же перейшла на плач.

— Це помилка. Я нічого не брала. Це вона все загубила, а тепер хоче нас знищити.

Мар’яна майже перестала чути її голос. Батько підійшов і обійняв її за плечі. Його долоня була тепла, важка, надійна.

— Тримайся, доню, — сказав він неголосно. — Тепер усе піде за правилами.

Поки складали протокол, Мар’яна вийшла на балкон. Нічне повітря торкнулося обличчя й остудило палаючі щоки. Внизу миготіли фари, а в кімнаті позаду Лідія Савелівна все ще намагалася доводити, що винен хто завгодно, тільки не вона. Мар’яна розуміла: батько з’явився вчасно. Та сама правда лише починала підніматися назовні.