Вони вирішили, що мій батько — простий сторож, і надто пізно зрозуміли, як сильно помилялися

Вона сиділа на краю ліжка, все ще тримаючи в руці телефон. На кухні розмовляли Лідія Савелівна й Владислав. Слова спершу розпадалися, але тон був зрозумілий: мати злилася, син м’явся, і обоє обговорювали її так, ніби вона не могла відчинити двері й почути.

— Я ж казала, вона підніме істерику, — шипіла свекруха. — Тепер носитиметься з тим подарунком, ніби їй корону зняли. Постав її на місце. Ти чоловік у домі чи прикраса для меблів?

— Мамо, я розумію, — втомлено відповів Владислав. — Але вона не зовсім дурна. А раптом почне копати?

— Нехай копає. Скажеш: річ стара, паперів немає, страховки немає, сама кудись поділа — сама й винна. А якщо почне розумувати, нагадай, хто дав їй дах над головою.

Мар’яна відчинила двері й вийшла в коридор. Розмова обірвалася миттєво. Лідія Савелівна поправила комір домашнього халата, Владислав відвернувся до вікна.

— Я хочу почути правду, — сказала Мар’яна. — Де комплект? Це не дрібничка. Батько довго збирав гроші, щоб зробити мені цей подарунок. Він віддав його мені, не вам.

Владислав подивився на матір, потім на дружину. В його обличчі вже не лишилося розгубленості — тільки досада.

— Досить, Мар’яно. Ми тільки повернулися, а ти вже влаштовуєш допит. Мама має рацію: ти постійно щось забуваєш. Телефон лишала в машині? Лишала. Ключі шукала по пів дня? Шукала. Чому зараз раптом не могла загубити?

— Бо футляр лежав у сейфі.

— Іди краще повечеряй, — втрутилася Лідія Савелівна, знімаючи кришку з каструлі таким рухом, ніби саме вона була господинею кожної речі довкола. — Я суп зварила. Нормальні родини після дороги сідають за стіл, а не кидаються звинуваченнями.

Мар’яна не поворухнулася.

— Добре. Тоді завтра я звернуся до поліції. Нехай розбираються офіційно.

Ложка вислизнула з руки свекрухи й тонким дзвоном ударилася об плитку.

— Ти при здоровому глузді? На власну родину заяву? Вирішила нас осоромити?

Владислав різко підвівся.

— Ніякої поліції. Це наша внутрішня справа. Мама стільки для нас робить, а ти поводишся так, ніби ми вороги. Якась невдячність.

Мар’яна довго дивилася на нього, і за ці секунди три роки поступок промайнули перед нею короткими спалахами: зауваження Лідії Савелівни про її сукні, насмішки з зарплати, колючі слова про родину, довгі вечори, коли Владислав їхав до друзів і повертався з порожніми очима. Раніше вона кожному епізоду знаходила виправдання. Тепер виправдання закінчилися.

— Отже, сімейна справа, — тихо сказала вона. — Я почула.

Вона повернулася до спальні й повернула ключ у замку. Сльози пішли самі — гарячі й злі, та вона не стала їх витирати. У голові стукала одна думка: батько приїде, і тоді бодай хтось назве те, що відбувається, правильним словом.

Вранці Лідія Савелівна зайшла без стуку, коли Мар’яна застібала блузку перед роботою.

— Мар’яночко, знаєш, що мені спало на думку? — почала вона м’яким, липким голосом. — А раптом ти сама продала ті камені? Владику останнім часом багато витрачав, може, вирішила йому допомогти, а тепер злякалася?

Мар’яна повільно обернулася.

— Ви це серйозно кажете?

— А чому б і ні? На вигляд тиха, правильна, бідна дівчинка. На таку й не подумають. Але якщо покличеш поліцію, там же з’ясовуватимуть, хто мав доступ до сейфа. І раптом вийде, що дружина вкрала в самої себе. Уяви, як некрасиво.

Владислав стояв у дверях, переминаючись з ноги на ногу.

— Мамо, може, досить…

— Досить? — вона різко обернулася до нього. — Твоя дружина погрожує нам заявою після всього, що ми для неї зробили.

Мар’яна мовчки взяла сумку й вийшла. На сходовому майданчику вона зупинилася, притулилася спиною до холодної стіни. Руки тремтіли так сильно, що вона ледве влучила пальцем по екрану. Набрала батька, але почула лише довгі гудки. Він не відповів, і це чомусь не налякало її. Навпаки, вона раптом відчула під ногами тверду землю: отже, він уже зайнятий тим, про що телефоном не говорять.

Увечері в квартирі було гамірно. Лідія Савелівна запросила приятельок — тих самих жінок, що бачили весільне приниження і тоді робили вигляд, ніби дивляться сцену з пристойної вистави. Вони сиділи за столом із келихами й обговорювали «бідну молоду дружину», яка все губить, а потім звинувачує старших.

— Ви тільки подумайте, — голосно розповідала свекруха, коли Мар’яна зайшла. — Прилетіла з відпочинку й одразу на мене: ти, мовляв, взяла. На мене! Я їй майже мати.

Повна жінка з важкими сережками театрально зітхнула.

— Дитино, так сім’ю не будують. Старших людей треба поважати, навіть коли боляче.

Владислав сидів збоку й кивав, не підводячи очей. Коли Мар’яна проходила повз, він схопив її за зап’ястя.

— Перепроси маму. Скажи, що погарячкувала, і закриємо тему.

Вона вивільнила руку без ривка, але твердо.

— Я не проситиму пробачення за те, що ви брешете.

У цю мить дзвінок у двері пролунав довго, різко, майже наказом. Лідія Савелівна підвелася, роздратовано пригладила волосся й пішла в передпокій.

— Кого ще принесло…

Вона розчинила двері й завмерла.