Вони загнали старого в глуий ліс, не підозрюючи, що в темряві він виявиться зовсім не таким безпорадним

Троє були цілі, але лежали на підлозі, акуратно покладені, як дрова, один до одного. А на порозі, заступивши собою дверний проріз, стояв старий. Він більше не мружився, він не сутулився.

Він стояв просто, рівно, і в світлі фар його очі були спокійні й холодні, як крига на річці. І Студень, який побачив на своєму віку чимало страшних людей, уперше за довгі роки відчув, як по спині поповз холодок. Перед ним був не дід.

— Сюди всіх! — волав у рацію втікач, захлинаючись. — Усіх женіть, хто є! Тут не дід, тут чорт якийсь!

За годину на зимнику біля кордону стояло вже шість машин. Із міста примчали майже всі, кого Студень тримав при собі.

Біля кордону зібралося близько десятка дужих хлопців з обрізами, карабінами й ломиками. Фари розпанахали темряву, вихопили з чорноти хату, замети, чорну стіну лісу. Сніг довкола кордону витоптали десятки чобіт.

Студень був лютий. Лютий так, як не лютував давно. Троє його людей лежали в хаті, як мішки, і приходили до тями, не розуміючи, що з ними сталося.

Це било не по кишені. Це било по головному — по страху, на якому трималася вся його влада.

Якщо лісом піде чутка, що якийсь дід розкидав його бригаду, йому кінець.

— Взяти, — тихо сказав Студень. — Знайти й узяти. Живим чи ні, мені байдуже. Але щоб до ранку його не було.

Вони вдерлися до хати з ліхтарями й стволами напереваги.

Степана в хаті не було. Ще тепла піч, вистигаючий чай у кухлі. Акуратно прибрані нари.

І розчинене навстіж заднє віконце, крізь яке до хати задував морозний вітер. Старий пішов. Пішов туди, куди вони так безглуздо рвалися за ним.

У ліс. І отут сталося те, чого ніхто з них не зрозумів до самого кінця. Мисливець і здобич помінялися місцями…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇