Ворона три дні билася в скло автобуса на одному повороті. Водій відмахувався — а потім вийшов

Літо видалося неспокійним. Майже щоночі над селищем прокочувався грім, а старі дроти біля лісосмуги починали тривожно гудіти. Опори вздовж стежки до джерела поставили багато десятиліть тому. Сірий бетон місцями обсипався, з’єднання давно трималися на скрутках, а крайній стовп біля повороту помітно нахилився. Біля самої основи по ньому йшла широка тріщина.

Михайло побачив пошкодження ще навесні й залишив диспетчерові службову записку з проханням передати повідомлення в електромережі. У кількох рядках він зазначив, що опора біля повороту нахилилася і потребує термінового огляду. Новий диспетчер Владислав Кравець неуважно кивнув, узяв папір і прибрав його в дальню теку. На тому все й скінчилося.

Обхідник Остап заглядав на віддалену гілку не частіше ніж раз на місяць. Заявок майже не надходило, лінія вважалася тихою й другорядною.

— Стоїть опора, дроти гудуть, значить, іще послужить, — зазвичай казав він і йшов далі.

Сперечатися ніхто не намагався. Колишній диспетчер Павло Миронович цінував досвід водіїв і завжди дослухався до їхніх зауважень, але після його смерті місце посів Владислав — молодий, гладенько зачесаний, який незмінно з’являвся в білій сорочці. На літніх працівників він дивився як на непотрібний тягар.

— Стаж величезний, вік поважний, а показники не зростають, — любив повторювати він на ранкових нарадах, затримуючи погляд на Михайлові.

Кравець завів товстий зошит, куди заносив кожне запізнення. Він вираховував хвилини на кінцевих, зустрічав машини з секундоміром і міркував про те, що старих давно пора замінити молодими водіями, а старі автобуси — новими. За спиною його прозвали наглядачем, але в обличчя воліли мовчати.

Михайла диспетчер недолюблював особливо сильно. Той не намагався сподобатися начальству, не метушився з виправданнями і на шпильки відповідав спокійним важким поглядом. При цьому за всі роки в нього не було жодної серйозної аварії й жодної обґрунтованої скарги. Молоді шофери потай зверталися до нього по поради, чудово розуміючи, чий досвід справді чогось вартий.

Наступного ранку Михайло вже не думав про ворону. Він вирішив, що птах після грози втратив орієнтацію. Але щойно автобус досяг знайомої низини, з кущів вилетіла чорна тінь. Ворона з розпатланим хвостом зависла перед склом і почала щосили бити по ньому крилами.

— Та що тобі від мене треба? — видихнув Михайло, прибираючи ногу з педалі газу.

Цього разу птах поводився ще дивніше. Він знижувався до узбіччя, сідав біля початку стежки, потім повертався до автобуса і дзьобом показував у бік кущів. Здавалося, він наполегливо кличе водія за собою.

У салоні пролунав сміх.

— Михайловичу, та в тебе особистий листоноша з’явився! — найголосніше веселився чоловік із рюкзаком.

Дарина встигла зняти ворону на телефон. До вечора короткий запис розійшовся серед місцевих жителів, і кожен додавав до нього свій насмішкуватий підпис. Одні писали, що птах здурів, інші запевняли, ніби водій сам привчив його прилітати. Лише Ганна й далі хитала головою і повторювала, що нічого доброго від такої поведінки чекати не варто.

Люди швидко перетворили те, що сталося, на розвагу. На зупинці заздалегідь питали, чи з’явиться сьогодні «чорна артистка», і розчаровано зітхали, якщо вона запізнювалася. А ворона після проїзду автобуса довго сиділа на похиленій опорі, настовбурчившись від сирості, і не зводила очей із машини, що віддалялася. Їй було не до людського сміху. Вона знову й знову намагалася показати одне й те саме місце, але ніхто поки що не захотів зрозуміти її тривогу…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇