Вовчиця 3 ночі приходила до однієї могили й розривала землю. Лісник не витримав і прийшов

Тепер пам’ять спливла так виразно, що він навіть заплющив очі. Наддерте вухо, шрам над оком, смуга на лапі. Він різко підвівся, пройшов у сіни й відчинив стару шафку, яку мати завжди тримала замкненою.

Ключ висів на цвяшку під рушником, як висів усе життя. Усередині лежали бинти, пляшечки, ножиці, якісь сушені трави в мішечках, товсті рукавиці з грубої шкіри, а на дні — зім’ятий, майже чорний від часу клапоть старої ковдри, у який повпивалися сірі жорсткі волоски. Богдан провів по них пальцями й швидко зачинив дверцята.

Вранці він пішов до могили знову. Сліди нічного копання були свіжі, але вже припорошені листяним пилом. Осілий бік він засипав рівно настільки, щоб не стирчала діра.

Палич, побачивши його з лопатою, одразу заметушився.

— Ну що? Я ж казав — вовчиця. Треба мисливців кликати.

— Не треба нікого.

— Як це не треба? Вона на кладовище ходить.

— Вона не до мертвого ходить.

Палич витріщився на нього так, ніби Богдан сам заговорив не по-людськи. Довелося розповісти про вовченя. Без подробиць, просто сухо.

Старий слухав, кліпаючи.

— Під могилою, чи що?

— Збоку, під корінням. Хід старий.

— Коли копали, склепіння, мабуть, підломили.

— Я ж Остапові казав, місце там недобре, — одразу забурмотів Палич.

— Там схил порожній, підмитий. А він — нічого, мовляв, земля втримає.

Богдан знайшов Остапа опівдні.

Той сидів біля сараю й стругав держак для вил.

— На краю, біля модрини, старі порожнини, — сказав Остап, вислухавши його. — Але зверху міцно було. Ще промерзле. Я думав, витримає. Хто ж знав, що так швидко відпустить.

— Могила може поповзти.

Остап не відповів одразу. Подивився в бік кладовища, почухав щоку.

— Якщо сильно дощами візьме, може.

— Треба укріпити.

— Свіжу могилу?

— Треба.

— Люди тебе не зрозуміють.

Богдан подивився на нього так, що Остап відвів очі.

— Мені не люди зараз потрібні…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇