Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків

Її погляд, добрі руки, тиха турбота — усе це стало для Ніни ліками. Вона не пам’ятала, в який саме момент передумала йти до монастиря. Просто залишилася в селищі, влаштувалася до місцевої бібліотеки, отримала невелике житло й відтоді майже щодня приходила до Марії.

А Марія раділа їй так, ніби чекала все життя.

Старість брала своє. Боліли суглоби, ноги слабшали, голова паморочилася, давні переживання підточували здоров’я. Ніна приносила ліки, ходила з Марією до лікарні, допомагала по господарству, сиділа поруч вечорами. Іноді вони мовчали, і це мовчання було теплішим за багато розмов.

Так минуло десять років.

І ось уранці Ніна прийшла, як завжди, відчинила двері й одразу відчула недобре. У домі стояла дивна тиша. Марія лежала нерухомо. Ніна кинулася до неї, схопила за руку, намагалася намацати пульс, прислухалася до грудей, але серце вже не билося.

Вона закричала так, що, здавалося, здригнулися стіни.

Потім довго звинувачувала себе. Чому не погодилася жити разом? Марія ж пропонувала, не раз. Якби Ніна була поруч уночі, вона дала б ліки, викликала б лікарів, устигла б допомогти. А тепер уже нічого не можна змінити.

Пізніше їй видали висновок: раптова зупинка серця. Гостра серцева недостатність.

Ніна не могла зрозуміти. Марія скаржилася на ноги, на суглоби, на головний біль, але серце… Серце ніколи не турбувало її так сильно. Втім, причина смерті вже нічого не змінювала. Найголовнішої людини в її житті не стало.

І тепер цей незнайомий чоловік стояв на порозі, вриваючись у її горе.

— Що вам потрібно? — спитала Ніна холодно.

Денис знітився.

— Мене звати Денис. Я… працюю на кладовищі. Сьогодні копав могилу для Марії.

— І ви прийшли повідомити мені про це особисто? — у голосі Ніни прозвучав осуд.

Денис зіщулився під її поглядом. Йому стало соромно, ніби він і справді зробив щось нелюдське.

— Не тільки це, — пробурмотів він. — Там сталося дивне.

Він почав розповідати збивчиво, перескакуючи з одного на інше: стара могила, маленька труна, кришка, лялька, напис на пам’ятнику. Ніна слухала, не перебиваючи. З кожним словом обличчя її ставало дедалі нерухомішим.

Вона знала про дитину Марії. Знала про дівчинку, яка померла відразу після появи на світ. Пізня, вимолена дитина, єдина донька, на яку Марія чекала багато років. Їй було вже за тридцять, коли вона нарешті завагітніла. Марія розповідала про це нечасто, але щоразу плакала.

Дівчинка прожила лише один день…