Я хотіла здивувати чоловіка новиною про новий дім, але невдовзі зрозуміла, що мовчання було правильним рішенням
— Катерино Андріївно, ви виглядаєте так, ніби з’їздили у відпустку, — сказала якось Лариса з відділу, сідаючи поруч із нею в обідню перерву. — Очі живі. І обличчя зовсім інше.
Катерина усміхнулася.
— Просто почала спати.
— От що значить позбутися зайвого навантаження, — зауважила Лариса й одразу зніяковіла. — Пробач, якщо лізу не у своє.
— Не лізеш. Усе нормально.
І справді, багато чого стало нормальним. Не ідеальним, не безболісним, але спокійним. На вихідних Катерина гуляла в парку біля селища, дивилася на ставок, на качок, на людей із дітьми й собаками. Іноді їй ставало сумно, але цей сум уже не тягнув на дно. Він був схожий на втому після довгої дороги.
На початку осені ремонт майже закінчився. У будинку пахло свіжою фарбою, деревом і новими тканинами. Катерина вже вибрала штори до спальні, замовила книжкову шафу й подумки планувала весняну посадку троянд. Саме тоді вона вперше помітила машину біля воріт.
Темно-сірий седан стояв навпроти ділянки, трохи осторонь від ліхтаря. Вікна були затоновані, двигун не працював. Спершу Катерина вирішила, що хтось із сусідів приїхав не туди або чекає робітників. Але за годину машина все ще була на місці.
Вона вийшла на ґанок, накинувши пальто на домашній светр. Повітря пахло мокрим листям. Катерина зробила кілька кроків доріжкою, намагаючись роздивитися номер, але седан раптом завівся й повільно покотився вздовж дороги.
Вона встигла сфотографувати його на ходу. Номер вийшов розмитим, але колір і марка були видні. Увечері вона надіслала знімок Софії Григорівні.
Відповідь прийшла швидко:
«Схоже на машину Тараса. Не відчиняйте ворота. Перевірте, чи пишуть камери».
Катерина подивилася на екран застосунку. Камери працювали. Запис зберігався.
«Якщо з’явиться ще раз, фіксуйте. Жодних розмов без свідків», — написала юристка.
За день Тарас подзвонив. Катерина не відповіла. Потім прийшло повідомлення:
«Нам треба поговорити. Терміново».
Вона мовчала.
За кілька хвилин — нове:
«Думаєш, перемогла? Будинок куплено в шлюбі. Я все одно доб’юся перегляду».
Катерина зробила скриншот і надіслала Софії Григорівні. Та відповіла коротко: «Не вступайте в переписку. Він хоче вивести вас на емоції».
Повідомлення тривали весь тиждень. У них змінювалася інтонація, але не суть. Спершу погрози, потім скарги, потім звинувачення. «Ти зруйнувала мені життя». «Через тебе банк забрав майже все». «Ти могла бути нормальною дружиною». «Я десять років на тебе витратив». Останнім прийшло: «Аліна пішла. Задоволена?»
Катерина затримала палець над екраном. Радості не було. Лише втома. Тарас будував своє друге життя з брехні, кредитів і чужих надій. Тепер ця конструкція падала, і він намагався звинуватити в обвалі того, хто відмовився тримати її на своїх плечах…
