Я мовчки витерла обличчя після образи чоловіка, бо знала: відповідь не забариться

— Ах, слухаєш ти! — голос Мирослави Степанівни вдарив вереском. — Ти що собі дозволяєш? На мого сина поліцію нацькувала? Йому дзвонили! Його викликають на бесіду! Ти хочеш йому життя зламати остаточно?

— Я повідомила про те, що сталося, — спокійно відповіла Дарина. — Ваш син напав на мене, кинув у мене тарілку й пошкодив сантехніку.

— Він тебе пальцем не торкнув! А бачок у тебе старий був, сам тріснув!

— У мене є фото. Є сліди на руці. Є свідки вечора.

— Які свідки? — голос свекрухи став різкішим.

— Тамара й Леся. Якщо буде потрібно, їх спитають офіційно. Думаю, вони не захочуть плутатися в показах.

У слухавці повисла пауза.

— Чого ти добиваєшся? — прошипіла Мирослава Степанівна.

— Щоб ви й Олег залишили мене в спокої. І щоб він оплатив новий бачок, роботу сантехніка й чистку килима. Рахунки я передам.

— Ані копійки ти не отримаєш.

— Тоді вирішуватимемо через суд. Там до матеріальної шкоди можуть додатися інші вимоги. Вам це обійдеться дорожче.

Дарина не стала слухати черговий крик. Просто вимкнула виклик.

Оксана Григорівна подивилася на неї з тихим схваленням.

— От тепер ти говориш із ними зрозумілою мовою.

Наступного дня Дарина зустрілася з юристкою.

Мар’яна Вікторівна виявилася енергійною жінкою з уважними очима й звичкою одразу відділяти емоції від документів. Вона вислухала Дарину, переглянула фото, чеки, переписку, відмітки про виклик сантехніка.

— По розлученню все просто, — сказала вона. — Підготуємо заяву. Якщо чоловік ухилятиметься, процес усе одно піде. По збитках — надішлемо досудову претензію. У вас є підтвердження витрат, є опис конфлікту. Якщо не оплатить добровільно, подамо позов.

— Мені не хочеться війни, — сказала Дарина.

— Ви не починаєте війну. Ви фіксуєте наслідки його вчинків. Це різні речі.

Ця фраза лишилася з Дариною на весь день.

За два дні Олег отримав досудову претензію.

Ще за три — увечері — у двері знову подзвонили.

Дарина вже не відчиняла одразу. Підійшла тихо, глянула у вічко. На майданчику стояли Олег і його мати. Мирослава Степанівна була зібрана, зла й ошатна, як перед боєм. Олег виглядав гірше: неголений, із темними колами під очима, у зім’ятій сорочці.

— Відчиняй! — Мирослава Степанівна вдарила кулаком у двері. — Нам треба поговорити!

Оксана Григорівна, що сиділа у вітальні, підвелася.

— Не відчиняй.

— Не відчиню.

Дарина увімкнула диктофон на телефоні й підійшла ближче до дверей.

— Говоріть так. Я чую.

— Який ще юрист? — закричала Мирослава Степанівна. — Ти зовсім голову втратила? Через старий бачок людей по судах тягати?

— Усі питання тепер через мого представника.

— Дарино, — пролунав голос Олега. Він звучав незвично тихо. — Будь ласка. Давай без цього. Я заплачу. За бачок, за килим. Тільки забери документи.

— Документи про розлучення я не заберу.

— Я не хочу розлучатися.

За дверима стало тихо. Навіть Мирослава Степанівна, здається, на мить замовкла.

— Я все зрозумів, — продовжив Олег. — Я був неправий. Я зірвався. Але ми ж сім’я. Невже через один вечір усе руйнують?

Дарина стисла телефон міцніше.

— Не через один вечір. Цей вечір просто показав усе, чого я довго не хотіла бачити.

— Я виправлюся.

— Твої шанси закінчилися, коли ти кинув мені в обличчя тарілку, а потім розмазав їжу по волоссю.

Олег мовчав.

Мирослава Степанівна не витримала:

— Ах ти дрянь невдячна! Вирішила мого сина обібрати? Квартиру собі лишити? Не вийде! Ми доведемо, що він у неї вкладався!

— Квартира дісталася мені у спадок до шлюбу, — сказала Дарина. — Документи є. Ваші погрози безглузді. А запис цієї розмови я збережу.

За дверима почулася метушня.

— Мамо, ходімо, — втомлено сказав Олег.

— Ні, я їй зараз…