Я помітила реквізити свекрухи в договорі продажу своєї квартири, а поява однієї людини в нотаріуса несподівано все прояснила

«Але на угоді я все перевірю сама». Наступний тиждень перетворився на локальну філію «Божевільні». Людмила Вікторівна телефонувала по три рази на день.

Вона вимагала копії паспортів, технічні паспорти, витяги з будинкової книги. Причому робила це з таким натиском, ніби Оксана продавала не стару панельку, а старовинний палац. На тлі розгорталася ще одна драма.

У Богдана був молодший брат Тарасик. Тарасикові стукнуло 22, але в очах матері він і досі залишався пухкеньким немовлям, яке шукає себе. Тарасик захоплювався то ліпленням горщиків, то складанням кастомних мотоциклів, то курсами особистісного зростання.

І днями цей невизнаний геній примудрився розбити орендований гідроцикл. І тепер терміново потребував солідної суми, щоб не знайомитися з кредиторами в лісосмузі. У сімейному чаті Тарасик жалібно скиглив із проханням скинутися братикові на порятунок життя.

На що Оксана коротко відповіла: «Іди працюй». Богдан тоді промовчав, а Людмила Вікторівна ображено вийшла з чату. Оксану образа свекрухи хвилювала найменше.

Терміни операції підтискали, треба було виходити на угоду. А інтерес Людмили Вікторівни до грошей від продажу нерухомості здавався суто гіпотетичним. Не може ж свекруха відкрито піти на кримінал…