Я прийшов на випускний у сукні поруч зі своїм хлопцем, і вечір одразу пішов не так, як очікували інші

— Збережіть, — сказав Ваня. — Одразу. На флешку, мені, Артемові, його мамі. Куди завгодно.

Тітка Лена кивала, вже плачучи. Вона порпалася в шухляді, діставала дріт, флешку, лаяла себе. Я стояв посеред майстерні, а всередині замість полегшення підіймалася злість. Не гаряча, не гучна, а холодна й важка. Доросла жінка знімала мене в примірочній, щоб потім її донька могла мене принизити. І ще вони звинувачували мене в крадіжці.

— Я не піду до директора зараз, — сказав я раптом.

Ваня здивовано подивився.

— Чому?

— Бо вони скажуть, що це не пов’язано з грошима. Скажуть, що випускний не можна псувати. Скажуть, розберемося потім. А потім усі забудуть.

Тітка Лена підвела голову.

— Артеме, це серйозно.

— Знаю.

— Тоді треба показати.

— Покажемо, — сказав я. — Але не їм одним.

Мама спершу мовчала, коли я приніс запис додому. Ми дивилися його на ноутбуці тричі. На третій раз вона встала, пішла до ванної й зачинила двері. Я почув, як увімкнулася вода.

Я сидів за кухонним столом. На ньому тепер лежали дві речі: біла сорочка і чохол із сукнею. Мама повернулася за десять хвилин. Очі в неї були червоні, але обличчя спокійне.

— Я думала, що мені страшно через людей, — сказала вона. — А тепер зрозуміла, що мені страшно через те, що я сама ледь не стала такою, як вони.

Я підвів очі.

— Мам…

Вона підійшла до чохла, розстебнула блискавку. Темно-синя тканина м’яко розкрилася на столі.

— Гарна, — сказала вона.

Я не чекав цього слова. Воно ніби вдарило в клубок у горлі й розкололо його. Я відвернувся до вікна, але сльози все одно пішли. Мама поклала руку мені на плече. Незграбно, обережно, ніби вчилася наново.

— Я не все розумію, Артеме. І, мабуть, тупитиму. Можу сказати щось не те. Але ти мій син. Не їхня іграшка, не їхня плітка і не їхня ганьба.

Я видихнув, але видих перетворився на схлип.

— Я так боявся тобі сказати.

— А я боялася почути. Це теж правда.

Ми довго сиділи на кухні. Чай вистиг. За стіною сусідська дитина вчила вірш і весь час збивалася на одному рядку. Мама подзвонила Марії Сергіївні й сказала, що в нас є запис із майстерні. Марія Сергіївна мовчала так довго, що мама спитала, чи вона чує.

— Чую, — сказала вчителька. — Артеме, я приїду до вас.

Вона приїхала за сорок хвилин із мокрим від дощу волоссям, хоча дощ тільки збирався й падав поки що рідкими краплями. У руках у неї була папка і стара сіра парасоля.

— Я не могла говорити в школі, — сказала вона, щойно зайшла. — Там Ольга Вікторівна ходить за мною, як тінь.

Ми показали їй запис. Вона дивилася, стиснувши губи.

— Отже, фото від неї, — сказала мама.

— Схоже, що так.

— А гроші?

Марія Сергіївна повільно дістала з папки аркуші.

— Я весь день згадувала. Артем справді приносив мені стрічки. Я не пам’ятала пакета, бо в той момент говорила з ведучими. Але потім… — вона завагалася. — Потім я бачила Лізу біля кабінету виховної роботи. Вона тримала білий пакет. Я не надала значення, думала, там реквізит.

— Ви скажете директору? — спитав Ваня.

Марія Сергіївна подивилася на нього. Уперше без тієї м’якої вчительської усмішки, яка зазвичай усе згладжувала.

— Скажу. Але одного мого слова мало. Ольга Вікторівна заперечуватиме. А камер із того боку коридору немає.

— Є охоронець, — сказав я. — Дядько Саша. Він сидів біля моніторів.

— Сьогодні вранці він був не на зміні, — сказала вчителька. — Я спитала. Сказали, захворів.

Мені згадався дядько Саша — високий, худий, із сивими вусами. Він завжди пускав мене через бічні двері, коли я запізнювався на гурток, і казав: «Біжи, дизайнере, поки дзвінок не з’їв». У нього в будці стояв маленький чайник і банка із сухарями. Він не виглядав людиною, яка пропустить зникнення грошей повз очі.

— У мене є його номер, — сказала Марія Сергіївна. — Але він не бере.

Вона набрала при нас. Довгі гудки. Ніхто…