Я возив «ВАНТАЖ 200» Але одну ніч я не забуду

Я дістав рацію. «База, прийом, це Артем, у мене проблема з холодильником, температура піднімається». Пауза.

Шурхіт. Чужі голоси на тлі. «Артеме, прийом, це Михайло. Де ти стоїш за кілометражем?» Я швидко глянув на придорожній стовпчик, на навігатор. «Приблизно на середині ділянки між двома містами». «Зрозумів. Не відчиняй кузов. Повторюю: не відчиняй, зараз до тебе під’їдуть».

Він вимкнувся. Я залишився сам на узбіччі, під гулом мотора й числом на табло, що повільно повзло вгору. Плюс дванадцять.

І в цей момент крізь холод і шум мені здалося, що я чую щось іще. Не скрип підвіски, не шурхіт гуми, а глухий, майже нерозбірливий удар зсередини.

Ніби хтось легкою, але відчайдушною долонею стукнув по металевій стінці. Уже чотирнадцять. Цифри на табло росли, як температура в хворої дитини, яку забули біля батареї.

Я стояв на узбіччі й слухав, як гуде установка, як б’ється в грудях серце і як з-під металу іноді ніби долинає глухе «тук». Може, здалося. Мозок підсовує звуки, коли довго дивишся в темряву й чекаєш біди.

За двадцять із чимось хвилин удалині з’явилися фари. Спершу одна цятка, потім дві, потім світло розрізало ніч, і я побачив знайомий силует — такий самий білий рефрижератор, як мій. Він обережно став позаду, увімкнувши аварійку.

Із кабіни виліз чоловік у темній куртці й капюшоні, накинутому поверх бейсболки. Ішов він так, як ходять ті, хто звик до нічних трас і рідкісних зустрічей: не поспішаючи, але з постійним контролем простору. Це був Михайло, старший зміни.

«Ну що, Артеме? Не встиг виїхати — вже пригода?» Я спробував усміхнутися. «Холодильник пустує, температура поповзла».

«Скільки?» «Уже було плюс чотирнадцять. Зараз знову падає, але все одно». Він підійшов до табло, вдивився.

Плюс десять, плюс дев’ять. «Агрегат перегрівся», — буркнув він.

«Нічого страшного, якщо не відчиняв. Не відчиняв?» «Ні». Михайло кивнув.

Не стільки собі, скільки тому, хто, можливо, слухав нас в ефірі. «Молодець. Запам’ятай, Артеме, перше правило».

«Що б не сталося, сам задні двері не чіпаєш. Навіть якщо здаватиметься, що там пожежа, повінь і повстання мерців. Ясно?» «Ясно».

Він піднявся до технічного відсіку, постукав ключем по корпусу, прислухався. Хтось інший, менш досвідчений, сказав би: «Зараз усе полагодимо». Михайло нічого такого не казав.

Просто обережно витяг ліхтар, зазирнув усередину, поколупався з проводкою. «Ремінь, схоже, прихопило», — пробурмотів він.

«Дотягне до бази, якщо не тиснути. Головне, не жени». Поки він вовтузився, цифри повернулися до плюс шести, потім до плюс п’яти.

Здавалося б, можна видихнути. Але я все одно спитав: «Михайле, а якщо… ну, ззаду щось?» Він різко обернувся.

«Артеме, ти водій. Ти везеш те, що написано в паперах. Усе інше не твоє».

«Зрозумів?» Відповідь була жорстка, майже груба. Але в очах у нього майнуло щось інше. Не злість, а втома і… страх.

«Сідай, поїдеш за мною, — сказав він уже тихіше. — Якщо що, дотягнемо тебе тросом. Але, думаю, доїдеш сам».

Він сів у свою машину, вивів її вперед, і я пристроївся позаду. Здавалося б, на цьому ніч могла заспокоїтися. Агрегат працював, температура трималася в районі плюс п’яти, дорога знову стала тією самою порожньою чорною стрічкою, якою раз на десять хвилин пролітало чуже життя на колесах.

Я встиг трохи розслабитися. Аж поки на одній із ділянок, де асфальт був розбитий особливо сильно, фуру не трусонуло так, що в кабіні підстрибнув термос. І в той момент це сталося.

Ні гул, ні скрип, ні шум вантажу. Чіткий потрійний стукіт. Тук-тук-тук…