Я вийшла заміж, вважаючи себе безплідною, але за два місяці лікар сказала те, до чого я не була готова

За три місяці ми розписалися. Великого весілля не влаштовували: реєстрація, вечеря в ресторані, кілька родичів з обох боків. Мої батьки виглядали щасливими й розгубленими водночас. Невістка усміхалася особливо широко — певно, їй здавалося, що з батьківського дому остаточно винесли зайві меблі.

Олег Степанович передав моїм батькам дуже велику суму. Для нашої сім’ї це були гроші, про які вголос навіть не мріяли. Мама потім сказала, що відкладе їх для мене, про всяк випадок. Я попросила залишити собі. Мені чомусь нічого не хотілося брати. Хотілося тільки, щоб мене нарешті перестали жаліти.

Після реєстрації я переїхала до чоловіка. Квартира в нього була трикімнатна, без показної розкоші, але доглянута до дрібниць: чисті вікна, рівно складені рушники, важкі штори, запах полірованого дерева й свіжої білизни. Він пояснив, що двічі на місяць приходить жінка для прибирання, а в інший час він звик давати собі раду сам.

Я почала потроху готувати. У шлюбі з Романом мене до кухні майже не підпускали: свекруха вважала, що я псую продукти одним дотиком. Тут я якось сказала, що хочу навчитися.

— Вчися, — кивнув Олег. — Тільки без поспіху. Дім — не іспит.

Перший місяць минув тихо. Олег ішов рано, повертався надвечір. Удень я прибирала, дивилася передачі, виписувала рецепти, пробувала варити супи й тушкувати м’ясо. Іноді він кликав додому друзів або партнерів. Я накривала стіл, хвилювалася, що щось пересолю, а гості хвалили і їжу, і мене. Казали Олегові, що йому пощастило: дружина молода, гарна, господарська.

Він у такі моменти лише усміхався. Я не розуміла, що в цій усмішці: гордість, ніяковість чи небажання виставляти почуття напоказ.

Була лише одна дрібниця, яка дряпала мене зсередини. Олег ніколи не залишав телефон поруч зі мною. Він не ховав його демонстративно, не здригався від кожного звуку, але апарат завжди був десь при ньому: у кишені, на його тумбочці, в руці. Навіть на зарядку він ставив його так, щоб я не могла випадково дотягнутися.

Якось він був у душі, а телефон задзвонив у кімнаті. Я взяла його, щоб віднести. На екрані мигнуло сповіщення в месенджері: жіночий аватар, кілька слів, які я не встигла прочитати. Я просто гукнула:

— Олеже, тобі дзвонять.

Він вийшов так швидко, ніби його покликали під час пожежі: мокре волосся, рушник на стегнах, піна ще на плечі. Забрав телефон з моїх рук.

— Дурниця. Якийсь спам.

Тоді я не стала чіплятися. Ну повідомлення і повідомлення. Не можна ж через один незрозумілий рядок перетворюватися на ревниву істеричку. Але пізніше я поверталася до цього випадку частіше, ніж хотіла собі зізнатися.

Поки що ж життя йшло рівно. Я навіть почала думати, що так можна прожити багато років: без шалених пристрастей, без дитячого сміху, зате в теплі, в чистому домі, поруч із людиною, яка не принижує. Мені здавалося, цього досить. Я ще не знала, як швидко спокій уміє тріскатися по швах…