Я випадково побачила фото свекрухи на своїй дачі й лише тоді дізналася, що в неї є ключі. Відповідь нареченого виявилася ще дивовижнішою

Наступного вечора Марина зайняла кутовий столик заздалегідь. У кафе добре готували каву; крізь величезні вікна було видно міську вулицю. Вона замовила капучино й чекала.

Рівно о шостій з’явилися Павло з матір’ю. Попереду крокував він, випнувши груди й намагаючись надати собі значущості. Лідія Степанівна йшла за сином: бліде обличчя, яскраво нафарбовані губи, тісна бордова сукня. За стіл вони сіли з таким виглядом, ніби господинею становища й далі залишалася саме їхня сторона.

Павло першим почав розмову. Забарабанив пальцями по стільниці, подивився на Марину суворо, майже повчально.

— Ну, усвідомила нарешті, що накоїла? Ми з мамою готові далі справу не рухати. Але спершу ти при всіх просиш у неї пробачення й виплачуєш гроші. Не погодишся — весілля не буде. Я своїми принципами не поступлюся.

— Який же ти в мене принциповий, — м’яко відгукнулася Марина.

Вона розмішала каву й звернулася до його матері:

— Живіт більше не турбує? Чи ще хочеться скуштувати щось незнайоме в чужому домі?

Лідія Степанівна подалася через стіл. З її обличчя було видно, як важко їй стримуватися хоча б у межах зовнішньої пристойності.

— Ти ще й насміхаєшся? Банку спеціально залишила, так? Вирішила мене позбутися, щоб Пашеньку самій до рук прибрати? Я чекаю вибачень і грошей! І ключі дай. Замки поміняла, а в мене там сапка!

Марина відкрила сумочку. Дістала кольорову роздруківку й поклала перед жінкою. Із фотографії та усміхалася сама собі — задоволена, з варенням, яке наминала на чужій веранді. Поруч було те саме горнятко з фламінго…