Я випадково забрала замовлення чоловіка, відкривши його при свекрусі, у кімнаті повисла гробова тиша

У салоні швидкої було спекотно й пахло мокрою шерстю, річковою водою та ліками. Пічка працювала на повну, намагаючись вигнати холод із двох людей, яких щойно дістали з чорної ріки.

Соломія лежала на ношах під термоковдрою. Сиві пасма прилипли до пошрамованого обличчя, губи лишалися синіми, дихання було поверхове. Але руки тримали ведмедя мертвою хваткою. Навіть коли фельдшер намагався поставити катетер, вона не розтиснула пальців.

Богдан сидів навпроти, загорнувшись у плед. Його бив великий дрож. Уже не тільки від холоду — від того, що сталося, від того, що могло статися, від того, що вперше за довгі роки він не сховався.

Оксана працювала мовчки. Тиск, сатурація, укол, крапельниця. Рухи були точні, але погляд увесь час повертався до чоловіка.

— Ти як?

— Нормально, — вичавив він крізь цокіт зубів. — Жити буду. А вона?

— Переохолодження, шок. Але серце міцне. Викарабкається.

Богдан кивнув і відвернувся до вікна, де розмазувалися вогні міста.

— Я думав, вона потягне мене, — тихо сказав він. — Коли ми падали, вона не трималася за життя. Ніби хотіла піти й забрати мене як частину себе.

— Ти витяг її.

— Нас обох. Уперше сам. Не тому, що мати сказала. Не тому, що батько наказав. Просто тому, що інакше не можна було.

Оксана сіла поруч і накрила його крижану руку своєю долонею.

— Ти мене ненавидиш, — сказав він, не дивлячись.

— Я ненавиджу брехню. Ненавиджу те, що ти ховався за нею і ховав за нею нас. А тебе… мені довго було шкода. Сьогодні жалю менше. З’явилася повага. З рештою будемо розбиратися.

Машина зупинилася біля приймального покою. Двері розчинилися, впустивши холодне повітря й голоси санітарів. Соломію повезли в реанімацію. Богдана направили на огляд, але за десять хвилин він утік з оглядової, відмовившись від госпіталізації, і знайшов Оксану біля автомата з кавою.

— Мені треба до неї.

— До Соломії? Її не пустять. Вона під седативними.

— Ні. До Любові. Вона ж тут?

Оксана кивнула.

— Кардіологія, третій поверх. Тільки не чекай каяття. Люди рідко змінюються за одну ніч.

— Мені не потрібне її каяття. Мені треба поставити крапку.

Палата Любові Романівни була одномісна, платна. Навіть хворобу вона воліла переносити з комфортом. Вона лежала на високих подушках і тримала журнал, але сторінки, схоже, давно не перегортала.

Побачивши Богдана — мокрого, у лікарняній піжамі, з розкуйовдженим волоссям, — вона впустила журнал.

— Богданчику… Господи, ти живий. Оксана сказала такі жахливі речі. Ти був із цією… божевільною?

— Із моєю матір’ю, — спокійно сказав він і сів на стілець біля дверей. Ближче підходити не став.

Обличчя Любові Романівни пішло плямами.

— Я твоя мати. Я тебе виростила. Ночами не спала, коли ти хворів. Я дала тобі все.

— Ти дала мені життя в брехні.

Він говорив тихо, без звичного крику. Це лякало її найбільше. З криком вона вміла давати раду: плакати, тиснути, ображатися. А перед спокоєм не було зброї.

— Ти купила мене, як цуценя. А коли жінка, яка мене народила, спробувала повернути своє, ти дозволила Вадиму знищити її.

— Це було заради тебе! — верескнула вона. — Подивися на неї. Зламана, злиденна, без пам’яті. Що вона могла тобі дати?

— Правду. Цього було б досить.

— Ми дали тобі статус, освіту, майбутнє.

— Ви дали борги, страх і звичку бути вдячним за власне рабство.

Любов Романівна простягнула до нього руки.

— Синочку, пробач. Ми поїдемо. Продамо все, почнемо спочатку. Тільки ти і я. Забудемо це як страшний сон.

Богдан підвівся. Погляд у нього був утомлений, але ясний.

— Ні. Я нікуди з тобою не поїду. Я залишаюся тут. З Оксаною і Назаром. Якщо вони дозволять.

— А я?

— А ти залишишся зі своїм минулим. Я не тягатиму тебе по судах. Не тому, що пробачив, а тому, що не хочу знову жити вашим брудом. Але бачити тебе я не хочу.

— Ти покинеш мене? Хвору, стару?

— Я звільняю тебе від потреби брехати мені щодня.

Він вийшов, не озирнувшись на її ридання. У коридорі притулився чолом до холодної стіни. Біль був гострий, ніби відрізали живе. Але за болем з’явилося інше відчуття — легкість, майже лячна. Уперше він дихав не в борг…