Я випадково забрала замовлення чоловіка, відкривши його при свекрусі, у кімнаті повисла гробова тиша

— Ні! — Богдан кинувся до неї.

Він устиг схопити Соломію за руку в ту мить, коли вона втратила рівновагу. Ривок виявився сильнішим, ніж він очікував. Його потягло слідом, ноги ковзнули по мокрому краю, і вони обоє полетіли вниз.

Крик Оксани перекрив вітер.

Вода була крижана, важка, чорна, ніби не вода зовсім, а рідкий метал. Вона вдарила по тілу, вибила повітря, миттєво забрала здатність думати. Богдан захлинувся, забарахтався, намагаючись зрозуміти, де верх. Його рука все ще тримала зап’ясток Соломії.

Вона не опиралася. Не боролася. Тільки йшла вниз, як камінь, тягнучи його за собою. Ведмідь, намоклий, важкий, хитнувся поруч темною плямою.

Богдан гріб однією рукою, відчуваючи, як одяг тягне на дно. У голові билася лише одна думка: не відпускати. Хай усе було вкрадене, зіпсоване, зламане, але зараз він не відпустить.

Чиїсь сильні руки схопили його за комір. Ривок угору. Повітря обпекло легені. Він закашлявся, захрипів.

— Тримаю! — гаркнув хтось над вухом. — Другу тягни!

Їх витягли на пірс, як мокрих, важких звірят. Оксана кинулася до них, падаючи колінами в бруд. Соломія лежала на бетоні, розкинувши руки. Мокрий ведмідь валявся поруч, ніби теж виринув із дна.

Оксана перевірила дихання, зіниці, пульс.

— Жива. Шок, переохолодження. У машину, швидко.

Соломія розплющила очі. Вона подивилася на Богдана. У її погляді більше не було колишньої люті. Лише втома.

— Навіщо? — прошепотіла вона.

Богдан сидів на бетоні, цокаючи зубами.

— Я не Вадим, — сказав він. — Я не вбивця.

Оксана накрила його пледом, який приніс охоронець.

— Ти ідіот, — сказала вона, і тільки тоді зрозуміла, що плаче. — Але живий ідіот…