Я збирався відкрити подарунок від доньки, аж поки дружина не попросила мене уважніше придивитися до посилки

Марина й Ігор приїхали без дзвінка. Донька пройшла у вітальню просто у взутті, ніби килимок біля порога стояв для чужих людей. Ігор одразу гепнувся на диван і розвалився з виглядом людини, яка повернулася туди, де їй усі винні. Микола стояв біля книжкової полиці з папкою документів: вклади, страхування, папери на дім — усе прожите життя, зібране в картонну обкладинку й перетягнуте гумкою.

— Тату, нам терміново, — сказала Марина надто швидко й не дивлячись у вічі. — Дуже терміново. Потрібні гроші. Не потім, не частинами. Зараз. Дай доступ до вкладів. До всіх.

Микола повільно закрив папку.

— Марина, минулого місяця я закрив твої борги по кредитках. Перед тим оплатив рахунки, які ти тягнула з весни. Підняти виписки й прочитати вголос чи ти сама пам’ятаєш, скільки це було?

Ігор фиркнув, навіть не намагаючись підвестися.

— Навіщо знову бухгалтерію розводити, татусю? Гроші лежать мертвим вантажем, а в нас дітям зимове купити нема за що. Давайте по-нормальному, по-сімейному. Без цих підрахунків і образ.

— По-сімейному, — повторив Микола, і слово раптом здалося йому чужим, затертим, привласненим не тими руками. — Ігорю, за п’ятнадцять років ти хоч раз заплатив за спільну вечерю, коли ми сиділи вчотирьох? Хоч чайові лишив? Розкажи мені тепер про сім’ю. Видно, я справді в цих питаннях темна людина.

— Колю, — тихо покликала Олена з кухні. Вона вже чула, як розмова котиться до урвища, і намагалася зупинити хоча б рух повітря.

Та Микола не зупинився.

— Усі ці роки ви робите з моєї зарплати, пенсії й відкладених грошей бездонний банкомат. Досить. Кінець. Більше цього не буде.

Марина схопилася. Її рука смикнулася, зачепила чашку, і кава хлюпнула на килим, який вони з Оленою колись привезли з поїздки на річницю. Темна пляма розповзлася по візерунку, а донька навіть не опустила очей.

— Ти просто жадібний, — сказала вона перекошеним обличчям. — Сидиш на своїх накопиченнях, ніби збираєшся забрати їх із собою. У рідної доньки рахунки ростуть, а ти лекції читаєш!

— Рахунки ростуть, бо гроші йдуть на ставки, — відповів Микола. — Ти щоразу вигадуєш нову історію, але сповіщення по картці все ще приходять мені. Я бачу, куди списуються суми. Не треба робити з мене старого, що вижив із розуму…