Я збирався відкрити подарунок від доньки, аж поки дружина не попросила мене уважніше придивитися до посилки

Олена Андріївна вийшла з кухні, стискаючи в руках рушник.

— Марина, Ігорю, давайте до столу. Вип’ємо чаю, поговоримо спокійно. Усе можна вирішити без крику.

— Мамо, твій чай зараз узагалі не до місця, — відрізала донька. — Тут і так усе ясно.

— Ні, — Микола раптом побачив на полиці рамку з сімейною фотографією, що лежала обличчям донизу. — Нічого тобі не ясно. Я сорок років стояв по ночах біля операційного столу, щоб у тебе було все: навчання, гуртки, випускна сукня, той дерев’яний театр. Ти його пам’ятаєш? Я за кожною лялькою їздив після зміни. Ми з матір’ю сиділи на дивані й слухали твої казки, як зразкові глядачі. А тепер моя донька кричить у моїй вітальні й називає мене жадібним, бо я не хочу далі оплачувати її залежність.

У обличчі Марини на мить щось здригнулося. Може, пам’ять, може, сором, може, слабка тінь тієї дівчинки, яка колись чекала оплесків. Та Ігор за її спиною коротко кашлянув — і цей просвіт одразу згас.

— Геть, — сказав Микола. — Обоє. Повертайтеся тільки тоді, коли зможете говорити зі мною без слів «дай грошей».

Марина зупинилася біля самих дверей. На її обличчі вже не було ні дитячої розгубленості, ні сорому — лише злість, холодна й ображена.

— Коли звалишся зі своїми болячками й нікому буде подати склянку води, згадай цей день. Добре згадай, тату.

Ігор протиснувся слідом і кинув через плече:

— Дарма ви так, Миколо Петровичу. Сім’я має допомагати. Життя довге, мало що буває.

— Сім’я, кажеш? — Микола кивнув. — Гарне слово. Розберешся колись, що воно означає, — приходь і розкажеш…