Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села
Школа, як і раніше, тулилася в бревенчатому будинку, але Варвара домоглася, щоб провели електрику, щоб привезли нові підручники, щоб полагодили ґанок. Вона воювала з начальством за кожен цвях і кожен зошит із такою впертістю, що її стали побоюватися й поважати водночас. Щосуботи вона ходила на кладовище, до дитячої ділянки.
Вона поправляла таблички, якщо розхиталися, підфарбовувала літери, якщо вицвіли, прибирала бур’ян, підсипала землю на горбочки. Робила те, що десять років робила істота з мішковини, тільки тепер це робила жива людина. І вона була не сама: Аглая приходила, Нюра, Зінаїда.
Іноді приходили інші сільські — ті, хто на поминках стояв мовчки й слухав. Вони приносили квіти, ставили склянки з водою, прикриті хлібом, клали на могили цукерки й яблука. Не щосуботи, ні, але приходили й пам’ятали.
Діти зі школи теж ходили. Варвара завела традицію щоосені, на початку навчального року. Вона приводила клас на дитячу ділянку й розповідала історію притулку.
Не страшилку, не казку, а правду, просту й гірку. Про дітей, які потрапили до села під час війни. Про тиф, про голод, про Раїсу Семенівну Дрокіну, яка померла, доглядаючи їх.
Про могили без імен і про те, як ці імена були знайдені й повернуті. Про поминальника вона не розповідала. Не тому, що боялася, а тому, що вважала, що це не її таємниця.
Це таємниця дітей, які пішли, і таємниця має піти разом із ними. Роки минали, село змінювалося, як змінювалося життя всюди. Провели дорогу, відкрили магазин, збудували новий клуб: люди приїжджали й виїжджали, народжувалися й помирали.
Парамон Жигульов помер узимку п’ятдесят сьомого — тихо, уві сні, на своєму ліжку в комірчині при школі. Його поховали на кладовищі, поруч із дружиною. І Варвара стояла біля могили й думала про те, що старий нарешті пішов тією дорогою, про яку розповідала його бабка, і що в кінці цієї дороги на нього чекають.
Аглая Муриніна прожила до шістдесятих. Щербатих вийшов на пенсію й поїхав. На його місце прийшов новий керівник — молодий, діловитий, який ні про який притулок не знав і знати не хотів.
Але кладовищенську ділянку він не чіпав, бо Варвара стояла за неї як скеля. Вона вийшла заміж пізно, у тридцять один рік, за місцевого агронома Степана Рогозіна. Це був мовчазний, спокійний чоловік, який просто приїхав у Сухоріччя й лишився.
У них народилися двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Варвара назвала доньку Тонею, не на чиюсь конкретну честь, як вона казала чоловікові, просто подобається ім’я. Але сама знала, на чию.
І ось одного разу, багато років по тому, коли Варвара була вже не молодою вчителькою, а літньою жінкою з сивим волоссям і зморшками довкола очей, вона прийшла на кладовище суботнього ранку, як завжди. Пройшла стежкою до дитячої ділянки, поправила табличку на хресті Колі Привізного, яка щовесни розхитувалася від сирості. Прибрала торішнє листя з могилок, потім підійшла до пенька.
Пеньок за ці роки зовсім зітлів, осів, поріс мохом і лишайником. Він перетворився на невисокий моховитий горбок, який можна було не помітити, якщо не знати, що він тут. Варвара давно не ставила на нього молоко, в цьому не було потреби.
Поминальник пішов, і пішов назавжди, вона була в цьому певна. Але того ранку вона зупинилася, присіла навпочіпки й подивилася уважно. На пеньку, на самісінькому верху, на пласкому місці, де колись стояла бляшана кружка з молоком, було видно свіжі краплі…
