Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— Але ж ти співаєш, — відповіла Ліза, все ще не втрачаючи надії.

— Ну і що? — знизав плечима Вадим. — Хочу й співаю. Не можна, чи що? До речі, люба, я відлітаю у відрядження на тиждень раніше. І не на три дні, як передбачалося, а на тиждень.

— Що? Так надовго? — усмішка сповзла з Лізиного обличчя. — А я думала, ми разом відсвяткуємо твій ювілей. Тридцять п’ять років не щодня минає.

— Ну що поробиш? — Вадим обійняв Лізу за плечі й поплескав по спині, як плаксиву дитину. — Потім відсвяткуємо, пізніше.

— А я не хочу пізніше.

Лізі раптом стало самотньо. Вона різко відчула, як їй бракує бабусиної підтримки.

— Ну, мало що ти не хочеш? — Вадим відсторонився від неї й сів у крісло. — Робота є робота. Я працюю на знос, стараюся, щоб наш дім був повною чашею, а ти вередуєш, як мала дитина. Краще звариш мені кави.

— Добре, пробач, — тихо сказала Ліза й попленталася на кухню.

Їй раптом стало соромно за себе, і вона вирішила потішити чоловіка й купити йому найкращу валізу, яку тільки знайде. Від цієї думки їй полегшало, і Ліза, наливши в чашку запашної кави, поклала на блюдце свіжоспечений круасан. Усе, як любив чоловік…