Як спроба маминого синочка залишити мене ні з чим обернулася для нього найбільшою ганьбою в житті
Ізольда Марківна була жінкою-святом і жінкою-танком водночас. Вона щиро вважала, що невістка — це прислуга з функцією банкомата.
Голос Жанни став тихим і дуже чітким: «Ромо, це моя квартира, куплена до шлюбу. Ти зараз знімаєш ланцюжок, я заходжу, і ми обговорюємо, якого біса тут відбувається».
«Це житло нашої сім’ї!» — верескнув він, зриваючись із баритона. «А в сім’ї має вирішувати чоловік, і мама цілком має рацію: я тебе надто розпустив. Давай сюди ключі й картки».
«Що?» — не повірила своїм вухам Жанна. «Картки, зарплатну й кредитку, тепер я вестиму бюджет. Ти витрачаєш гроші зовсім нераціонально».
Позаду, з глибини квартири, долинув голос свекрухи: «Ромочко, не панькайся, забирай у неї все! Нехай посидить на сходах і подумає над своєю поведінкою. І скажи, що я не маю наміру терпіти її волосся у ванній».
Жанна уважно подивилася на чоловіка. Вони були в шлюбі вже три роки. Увесь цей час вона думала, що його інфантильність — це просто м’якість характеру й доброта.
Вона вважала його творчою натурою, якій потрібна підтримка. Виявилося, він просто чекав команди «фас». «То ти не пустиш мене додому?» — холодно уточнила вона.
«Віддай картки й телефон, тоді пущу. Візьму тебе на випробувальний термін», — заявив Роман. Жанна повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися.
У під’їзді пахло смаженою картоплею й котячою сечею. Це був найзвичайнісінький вечір вівторка. «Добре», — несподівано сказала вона.
«Що добре?» — розгубився Рома. «Добре, що ти такий ідіот, Ромо, бо це значно спрощує розлучення». Вона різко розвернулася, підхопила сумки й пішла до ліфта.
«Гей, ти куди?» — крикнув він їй услід, брязкаючи ланцюжком. «Стій, ми ж іще не договорили! Мамо, вона йде!»
«Нехай котиться», — долинуло з глибини квартири. «Сама приповзе, коли жерти захоче». Жанна зайшла в ліфт і натиснула кнопку першого поверху…
