Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
Дмитро залишився сам на відкритому місці. На вигляд зимів’ю було не менше тридцяти років: нижні вінці заросли мохом, труба нахилилася, сходинки вросли в землю. Такі будиночки колись ставили для геологів, лісників і промисловиків, а після відходу господарів вони роками пустували. Однак тут старість дивно сусідила зі слідами недавньої присутності.
З того боку, звідки Дмитро вийшов на галявину, до будівлі не вела стежка — ні свіжа, ні заросла. Важкі двері навхрест утримували два горбилі, але цвяхи в них виявилися новими, заводськими. Зовнішні деталі замка майже не взяла іржа, ніби їх нещодавно змастили. Світлі краї отворів довкола цвяхів підтверджували: горбилі прибили зовсім недавно.
Дмитро озирнувся й ще раз перевірив усе, що міг побачити з порога. Галявина залишалася порожньою, Грім тихо скиглив біля дерев, зв’язку на телефоні не було. До селища звідси налічувалося близько дванадцяти кілометрів, і кликати на допомогу було марно. Свіжі цвяхи, змащений замок і поведінка собаки виразно говорили лише про одне: зимів’я не було по-справжньому покинутим.
Можна було повернутися з людьми, але, якщо всередині хтось потребував допомоги, зволікання могло коштувати йому життя. Господарі будиночка теж могли повернутися раніше, ніж Дмитро приведе підмогу. Він не вважав обережність боягузтвом, однак умів відрізняти її від спроби відкласти рішення. Ще раз глянувши на Грома й відзначивши напрямок вітру, лісник обрав єдину дію, яка дозволяла дізнатися правду просто зараз.
Він зняв рушницю з плеча, приготував її й сокиркою почав витягати цвяхи. Перший горбиль піддався важко, другий відійшов швидше. Двері протяжно заскрипіли на давно заіржавілих внутрішніх завісах. Дмитро не поспішав переступати поріг. Постояв, даючи очам звикнути до напівтемряви, і прислухався до запахів.
З єдиної кімнати тягнуло застояним повітрям, старим деревом і золою. Ні трупного духу, ні сирої плісняви. Ліворуч стояла цегляна піч, праворуч — двоярусні нари з потемнілими, але цілими матрацами. Посеред кімнати стояли грубий стіл і дві лави. На стільниці акуратно лежали ложка, кухоль і тарілка, ніби невидимий господар збирався повернутися до вечері.
На стіні висів календар, відкритий на серпні 1989 року. Інструменти, капкани й дріт теж виглядали так, ніби пролежали тут кілька десятиліть. Але поруч зі старими бляшанками Дмитро побачив упаковку сучасного сухого пайка й тушонку, випущену лише два роки тому. У сміттєвому відрі знайшлися обгортка від енергетичного батончика, пакетик розчинної кави й блістер від імпортного антибіотика з датою цього року.
На гачку біля входу висіла сучасна чоловіча куртка великого розміру. У її кишенях лежало лише кілька сірників. Зола в печі залишалася пухкою й легкою — вогонь розводили не більше тижня тому. Паперового сміття в кімнаті не було взагалі. Хтось жив тут зовсім недавно, приймав ліки, а перед відходом ретельно прибрав усе, що могло б про нього розповісти.
Невідповідності складалися в тривожну картину. Старі речі залишили напоказ, ніби вони мали переконати випадкового гостя, що зимів’я пустує десятиліттями. Сучасні упаковки, свіжа зола й змащений замок руйнували цю ілюзію. Дмитро не торкався нічого без потреби й запам’ятовував розташування предметів. Якщо доведеться пояснювати побачене, важливою може виявитися навіть перевернута бляшанка чи слід на запиленій дошці підлоги.
Дмитро перевірив ящик з інструментами, зазирнув за піч і оглянув простір під нарами. Нижня лежанка несподівано зсунулася на прихованих завісах. Під нею виявилася міцна кришка люка з металевою скобою. Зверху на ній стояв важкий засув. Його замикали не з погреба, а з кімнати — так, щоб той, хто був унизу, не зміг вибратися сам.
Лісник опустився на коліно й приклав вухо до дерев’яної кришки люка. Спочатку з-під неї не долинуло нічого. Минуло кілька секунд, і в глибині виник тихий, розмірений звук. Дмитро затримав подих, щоб не помилитися. Під підлогою хтось повільно й важко дихав…
