Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
Він підвівся, озирнув відкриті двері й узяв рушницю напоготові. За спиною нікого не було. Грім, як і раніше, залишався надворі. Засув зсувався туго, метал ніби прикипів за довгі роки, але після кількох ривків усе ж піддався. Дмитро потягнув кришку за скобу, і з темряви війнуло вологою землею, людським потом і хлорним розчином.
Промінь ліхтаря вихопив низьку земляну стелю, укріплену балками. Погріб виявився значно просторішим за сам будиночок — приблизно шість на вісім метрів. У прямокутних нішах стояли армійські консерви, нові каністри з водою й велика аптечка. Запасів вистачило б одній людині на кілька тижнів. Це сховище готували заздалегідь і не нашвидкуруч.
Біля дальньої стіни на тонкому туристичному килимку лежав чоловік. Сіра ковдра сповзла з плеча, коліна були підтягнуті до грудей. Судячи із сивої щетини й зморшок, незнайомцеві було близько п’ятдесяти. Кремезний, широкоплечий, тепер він здавався безпорадно маленьким, ніби намагався зайняти якомога менше місця.
Дмитро спустився п’ятьма дерев’яними сходинками й присів поруч. Ліве око чоловіка повністю запливло, на вилиці засохла кров, губа була розсічена. На шиї проступали синюваті сліди пальців, на зап’ястках — червоні смуги від мотузки. Його били й душили, але, схоже, намагалися завдати болю, не доводячи до смертельних травм.
Пульс виявився рівним, дихання — глибоким. На дотик чоловік не реагував, ніби спав після цілковитого виснаження; не виключалася й дія якогось сильного препарату. Поруч лежав розкритий міський рюкзак. Усередині Дмитро побачив білизну, светр, несесер, зарядний пристрій без телефона й теку з документами. Він відкрив її, намагаючись не порушити порядок речей.
Насамперед Дмитро переконався, що незнайомець не захлинеться й може вільно дихати. Перевертати його без потреби було ризиковано: під одягом могли ховатися переломи. Видимі травми здавалися тяжкими, але не пояснювали такого глибокого сну. Порожній блістер нагорі підтверджував лише недавній прийом ліків; запах антисептика й незвично рівне дихання дозволяли припустити, що бранцеві дали й інший засіб. Хтось розраховував повернутися раніше, ніж він перестане діяти.
Паспорт був виданий на ім’я Артема Даниловича Бондаренка, 1973 року народження. Між сторінками ховалося журналістське посвідчення великого центрального видання. Фотографія збігалася: перед Дмитром лежав кореспондент відділу розслідувань. У непомітній бічній кишені рюкзака знайшовся невеликий професійний диктофон, заряд якого ще не вичерпався.
Тепер присутність міської людини в таємному лісовому погребі отримувала бодай часткове пояснення. Розслідувач міг приїхати слідом, який хтось дуже хотів приховати. Але посвідчення водночас робило ситуацію небезпечнішою: викрадачі напевно знали, кого утримують, і діяли не випадково. Дмитро повернув документи точно на місце. Якщо вибратися не вдасться відразу, безлад у рюкзаку не повинен був показати, що схованку вже знайшли.
Дмитро вже торкнувся кнопки відтворення, коли з підлоги долинув хрипкий шепіт: «Не вмикайте». Він різко обернувся. Журналіст дивився на нього єдиним розплющеним оком. Погляд був каламутний від болю, але цілком осмислений. Чоловік спробував підвестися, однак руки затремтіли й не втримали тіло.
«Лежіть, я лісник. Знайшов вас випадково», — тихо сказав Дмитро. Артем насилу ковтнув і попросив не вмикати диктофон у будиночку: запис був довгий, а викрадачі могли повернутися будь-якої миті. Потім журналіст вчепився в рукав Дмитра й, ледве вимовляючи слова, попередив: якщо їх знайдуть разом, живими не залишать обох…
