За дверима стояв бездомний старий
«Сідай у машину», — сказала вона доньці. «Додому сьогодні без нього не поїдемо». Першим місцем, куди Оксана з Мариною поїхали після ринку, став вокзал.
Василь Петрович якось казав, що в особливо холодні ночі бездомні намагаються триматися ближче до цілодобових приміщень, де можна хоча б ненадовго зігрітися. Оксана залишила машину на парковці, і вони розділилися. Марина пішла вздовж зали очікування.
Мати розпитувала працівників невеликих кіосків. Ніхто Василя не бачив. За двадцять хвилин вони зустрілися біля виходу.
«Тут його немає», — сказала донька. «Що далі?» — «Є церковна їдальня біля старого заводу. Він якось згадував її».
Там уже зачинялися. Жінка, яка прибирала приміщення, пригадала літнього чоловіка за описом. «Приходив учора».
«Поїв і пішов». — «Куди?» — «Не казав. Тільки питав, де вночі можна пересидіти».
Оксана відчула, як усередині піднімається тривога. Жінка додала: «Він виглядав хворим, змерзлим. Але тримався нормально».
У машині Марина ввімкнула обігрів сильніше. «Мам, може, в поліцію повідомити?» — «Якщо не знайдемо найближчим часом, повідомимо. Спершу перевіримо ще одне місце».
Наступні півтори години вони об’їжджали двори біля ринку, невеликий автовокзал, дешевий нічліжний притулок. В останньому Василя теж не виявилося. Зате літній чоловік біля входу сказав, що бачив схожого біля промислової зони.
«Із сумкою був?» — «З темною. І трохи накульгував». Оксана відразу повернулася до доньки.
«Поїхали». Годинник показував майже одинадцяту. На вулиці помітно похолодало.
Вітер посилився. Промисловий район увечері швидко порожнів. За темними парканами стояли склади, ремонтні бази й старі адміністративні будівлі.
На першій зупинці нікого не було. На другій під скляним навісом сидів чоловік. Оксана вдарила по гальмах так різко, що Марина вхопилася за передню панель.
«Мам, це він!» Василь Петрович сидів, поклавши поруч сумку. Під ноги підстелив шматок картону. Комір куртки підняв до підборіддя, руки сховав у рукави.
Коли Оксана підбігла, він підвів голову й здивовано промовив: «Ви чого тут?» — «Вас шукаю». — «Навіщо?» У її голосі прорвався гнів, що накопичився за весь вечір.
«Телефон вимкнений. Ночувати вас більше не пускають. Надворі холодно».
«А ви питаєте, навіщо?» Василь дістав апарат. «Розрядився». Марина присіла поруч.
«Ми пів міста об’їхали». Старий знітився. «Не треба було».
«Я б улаштувався. Потім хотів на вокзал». — «Вставайте».
«Куди?» — «Додому. І навіть не починайте». Він спробував заперечити.
«У вас доросла донька. Негарно мені». Марина підняла сумку.
«Моя доросла донька вже вирішила, що ви їдете з нами». Василь подивився на неї й несподівано всміхнувся. «Командири».
«Авжеж», — відповіла Марина. Удома Галина Степанівна зустріла їх у коридорі. Оксана встигла зателефонувати матері дорогою й попросити приїхати.
Побачивши Василя, жінка на секунду розгубилася, потім сказала: «Проходьте швидше. Я суп розігріла».
«Ви, мабуть, Галина Степанівна?» — «Я. А ви той самий чоловік, який мою доньку від великої біди врятував». — «Та нічого».
«За столом сперечатися будете?» За кілька хвилин Василь сидів на кухні перед тарілкою гарячого супу. Спершу їв повільно, потім попросив добавки. Галина Степанівна налила без слів.
Спати його вклали в кімнаті Марини. Дівчина пішла ночувати до бабусі Галі, яка жила неподалік. Уранці Оксана застала гостя на кухні.
Василь уже помив посуд і намагався полагодити дверцята шафки, які кілька місяців зачинялися з перекосом. «Що ви робите?» — «Петля розхиталася». — «Вам обов’язково в гостях щось ремонтувати?» — «А я безплатно жити не вмію».
Оксана присіла навпроти. «От про це й поговоримо». Василь відразу насторожився.
«Тільки притулок мені не шукайте». — «Чому?» — «Був». — «Знаю».
«А руки в мене від віку не відвалилися». Він простягнув долоні. «Я пів століття з деревом працював».
«Меблі робив, двері, сходи. Останні роки молодих учив. Важкі дошки тягати вже не візьмуся, а показати, як правильно зробити, ще можу».
Оксана замислилася. При компанії існував великий господарський комплекс. Там була ремонтна майстерня: співробітники відновлювали офісні меблі, дерев’яну тару, стелажі й двері.
Кілька місяців тому керівник господарської служби скаржився, що досвідчених майстрів майже не лишилося. «Якщо я домовлюся про зустріч, погодитеся?» Василь насупився. «А з ким?» — «З начальником майстерні».
Він довго дивився на неї. «Тільки без жалю». — «Саме тому спершу покажете, що вмієте…»
