За дверима стояв бездомний старий
Мельник сів. Після засідання Кравченко передав Оксані наказ про тимчасовий перерозподіл повноважень Мельника щодо погодження угод.
«Доступ до закритих систем обмежено. Кадрові рішення оформлять окремо, з дотриманням процедури». — «А Наталія?» — «Її доступ до систем обмежено».
«Пояснення отримано. Далі розглядаємо дії кожного окремо». — «Ви хочете, щоб я повернулася на своє місце?» — «Поки що ні».
«Я хочу, щоб ви тимчасово координували відділ». Оксана подивилася на нього. «Після такого скандалу саме зараз відділ не можна залишати без керівництва».
«Виглядатиме так, ніби я прибрала начальника й зайняла його крісло». — «Ви нікого не прибирали. Мені потрібна людина, яка втримає відділ і зупинить сумнівні угоди».
Оксана не взяла наказ. «Я погоджуся за однієї умови». — «Якої?» — «Великі договори більше не мають проходити через одного керівника».
«Фінанси, безпека й юристи мають бачити спірні умови до підпису». Сергій Миколайович подивився на Шевченко. «Запишіть пропозицію».
«Уже». Лише тоді Оксана взяла документ. У коридорі на неї чекала Анна.
«Ну?» — «Тимчасово доручили відділ». Полякова несподівано усміхнулася. «Нарешті хоч одна нормальна новина».
«Для тебе, може, й так». — «І для мене. З Мельником я кожен платіж проводила як мінним полем».
Оксана зупинилася. «Анно, якщо він знову подзвонить, одразу повідомляй. І не треба геройствувати».
«Після вчорашнього не збираюся». До вечора аудитори знайшли ще два підозрілі контракти. За одним контрактом посередник отримав величезну різницю, а інший провели через ланцюжок компаній.
Зв’язок цих операцій із Мельником ще потребував перевірки, тому Кравченко заборонив обговорювати знахідки в колективі. Тим часом Наталія попросила зустрітися з Оксаною. Бондаренко спершу відмовилася.
«Мені нічого з нею обговорювати». Оксана повагалася, але все ж увійшла до маленької переговорної. Наталія сиділа біля вікна.
За два дні від колишньої впевненості майже нічого не лишилося. Вона підвелася, але Оксана жестом попросила її залишитися на місці. «Що ви хотіли?» — «Я хотіла сказати, що не збиралася доводити до поліції».
«А до чого збиралися?» Савчук відвела погляд. «Роман казав, вас звільнять, і все». — «На моєму комп’ютері були листи про продаж комерційної таємниці й нібито отримані гроші».
«Ви сховали другий носій у столі. Як ви уявляли моє звільнення? Мені вручать коробку для речей і побажають успіху?» — «Я була дурепою». — «Ви були дорослою людиною, яка розуміла, що робить».
«Він переконав мене, що ви самі нечесні». — «Тому й знадобилося створювати фальшиві докази?» Наталія нічого не сказала. Оксана продовжила:
«Ви щодня заходили до мене з документами. Бачили фотографію моєї доньки на столі. Знали, що в мене є мати».
«І все одно вирішили, що заради чужого кабінету можна перетворити мене на злочинницю». — «Я не прошу вибачення». — «Добре».
Наталія підвела на неї очі. «Він вас боявся». — «Чому?» — «Через договори».
«Кілька місяців тому він сказав, що ви знайшли стару схему. Я спитала, яку. Роман відповів: „Таку, після якої мені ніхто не дасть спокійно піти“».
Оксана напружилася. «Що означає піти?» — «Не знаю. Тоді я вирішила, що він хоче змінити роботу».
«Потім з’явився план із листуванням». — «Ще щось чули?» — «Одного разу він говорив телефоном про якусь частку. Коли побачив мене, одразу закінчив розмову».
«З ким?» — «Не знаю». — «Це ви повідомили тим, хто перевіряє?» — «Сьогодні написала про це в поясненні». Оксана вийшла без прощання.
Біля дверей на неї чекав Левченко. «Усе нормально?» — «Наталія згадала розмову про якусь частку». — «Уже знаємо».
«Аудитори перевіряють платежі. Більше поки що обговорювати нічого». Оксана зрозуміла: у подробиці подальших дій правоохоронців її не посвячуватимуть.
Наступного дня кадрова служба завершила оформлення перших рішень. Савчук вручили документи у зв’язку зі встановленим дисциплінарним порушенням. Мельника також ознайомили з рішеннями роботодавця й окремими вимогами щодо передання справ.
Сперечатися він продовжував до останньої хвилини. Виходячи з кабінету, Роман зупинився біля Оксани. «Це ненадовго».
«Не радій». — «Вам час іти». Він дивився ще кілька секунд, потім розвернувся й пішов.
Оксана не відчула полегшення. Надто багато лишалося незрозумілим. Увечері вона зателефонувала Василеві Петровичу.
Телефон був недоступний. Вона вирішила, що в підсобці ринку поганий зв’язок, і набрала за пів години. Та сама відповідь.
Після роботи Марина зустріла матір біля офісу. «Поїдемо до бабусі?» — «Спершу заїдемо до Василя Петровича». Біля магазину його не було.
На лавці сидів інший чоловік. Сторож ринку, побачивши Оксану, винувато зняв кашкета. «Ви Василя шукаєте?» — «Так».
«Він сьогодні сюди не приходив?» — «Його позавчора попросили більше не ночувати в підсобці. Начальство дізналося, що я пускаю стороннього, і пригрозило звільненням». Оксана відчула тривогу.
«Куди він пішов?» — «Казав, знайде місце. Учора ввечері бачив його з сумкою, а далі не знаю». Марина дістала телефон.
«Мам, сьогодні вночі обіцяють різке похолодання». Оксана подивилася на порожню лавку. Людина, яка о п’ятій ранку пройшла через пів міста, щоб урятувати її, тепер сама зникла в холодному місті, і ніхто навіть не знав, де її шукати…
