За дверима стояв бездомний старий
Перед нею лежав чистий аркуш для пояснень. Вона написала кілька рядків, закреслила й дістала телефон. Листування з Романом тривало місяцями.
Серед звичайних повідомлень знайшлися й інші: «Вона знову полізла в старі договори. Після її відходу кабінет буде твій».
«У четвер усе закінчимо». Наталія дійшла до голосового повідомлення, збереженого напередодні. Мельник промовляв: «Головне, щоб усе знайшли в неї».
«Потім я сам вимагатиму перевірки, і ніхто не стане слухати Бондаренко після такого». Вона прослухала запис ще раз. Потім набрала службу безпеки.
«Дмитре Олександровичу? Це Савчук». — «Слухаю». — «Я хочу дати інше пояснення».
«І в мене є повідомлення Мельника». Левченко відповів спокійно: «Якщо готові повідомити додаткові відомості, приходьте».
«Можете запросити юристку». — «Я прийду сама». Наталія підвелася.
У цю мить телефон коротко завібрував. Нове повідомлення надійшло від Романа: «Видаляй наше листування».
«Негайно». Вона зробила знімок екрана й зберегла його окремо. Тепер сумнівів не лишилося.
Мельник збирався знищити Бондаренко чужими руками, а за першої небезпеки позбутися ще й власної спільниці. Невдовзі Наталію Савчук знову запросили до співробітників служби безпеки. Перед нею лежав роздрук першого пояснення.
Вона написала, що зайшла до Бондаренко з робочого питання й випадково скористалася комп’ютером, щоб перевірити цифри в договорі. Олена Шевченко поклала поруч другий аркуш. «Якщо хочете доповнити сказане, пишіть своїми словами».
«Ніхто не підказуватиме формулювань». Наталія не взяла ручку. «Спершу збережіть повідомлення».
«Якщо Роман зрозуміє, що я їх не видалила, він оголосить усе листування моєю вигадкою». Левченко відповів: «Телефон залишається у вас».
«Можете добровільно показати потрібне листування, а ми зафіксуємо лише те, що стосується перевірки». Савчук відкрила месенджер. Перше повідомлення виглядало невинно.
«Вона знову полізла в старі договори». Далі йшли фрази про кабінет, строки й носії. Мельник кілька разів уникав прізвища Оксани.
Зате одне голосове повідомлення майже не лишало сумнівів. Роман пояснював, що після виявлення файлів сам вимагатиме службової перевірки. Потім додавав, що Бондаренко ніхто не стане слухати, коли на її комп’ютері знайдуть листування й закриті документи.
«Коли це було надіслано?» — спитала Шевченко. «Учора ввечері». — «Носії звідки взялися?» — «Обидва дав Роман».
«Де?» — «У машині біля офісу. Я мала сьогодні все покласти в кабінет Оксани, а він за кілька годин збирався отримати нібито анонімного листа». — «Якого?» — «Що Бондаренко продає конкурентам інформацію».
«Хто мав його надіслати?» — спитав Левченко. «Не знаю. Роман сказав, що це не моя частина».
«Ви розуміли, до чого призведе такий донос?» — «Він казав, що її звільнять». — «Лише звільнять?» Савчук опустила погляд. «Я чула про можливу кримінальну справу».
«І все одно погодилися». — «Він запевняв, ніби Оксана сама не янгол. Мовляв, копає договори, щоб прикрити власні зв’язки».
Олена трохи відсунула аркуш. «Але докази ви збиралися створити самі». Наталія не відповіла.
За дверима переговорної проходили співробітники, дзвонили телефони. Звичайний робочий день тривав за кілька метрів від розмови, здатної зруйнувати кар’єри одразу трьох людей. Савчук заговорила тихіше:
«Роман обіцяв, що після її відходу я стану заступницею. Сказав, що місце фактично моє». — «Тому ви погодилися підкинути матеріали?» — спитав Левченко.
«Я вже сказала, що зробила помилку». — «Це не відповідь».
Наталія підвела голову. «Так». Після цього вона почала писати нове пояснення…
