Заради операції синові Марина влаштувалася до паралізованого багатія
— Я здала кров на аналіз ще на третій день, — сказала Ірина.
Голос у неї після реанімації лишився сиплим. — Не тому, що не повірила паперу, а тому, що хотіла, щоб це було написано ще десь офіційно, щоб ніхто ніколи більше не міг відібрати.
Вона витягла з-під подушки конверт із печаткою лабораторії. — Збіг — 99,99 %. Хочеш, повісь у рамку, я собі копію вже замовила.
Операцію синові Марини зробили наприкінці жовтня в найкращій клініці країни. Кравченко оплатив її наступного дня після арешту Левченка переказом із відновленого рахунку й особисто телефонував головному лікарю. І голос його в слухавці був уже не іржавий, а просто густий і низький. Голос людини, яка знову звикла говорити на повну силу.
Хлопця виписали під перший сніг. Ірина зустрічала його біля клініки, приїхала сама за кермом із термосом чаю, без бергамоту. — Вибач, у мене тепер на нього умовний рефлекс.
І всю дорогу вони з цим похмурим шістнадцятирічним підлітком говорили про якусь музику, якої Марина не знала. І хлопець відтавав із кожною хвилиною, як відтаює шибка, коли в домі нарешті натопили.
Пропозицію Кравченко зробив у грудні на кухні того самого дому, але дім був уже інший. Стіни перефарбували, аптечний запах вивітрили за 3 тижні протягів. А в колишній кімнаті хворого Ірина влаштувала бібліотеку й поставила туди два крісла для читань щосереди й щосуботи. — Традицію міняти не будемо, тільки тепер ти відповідатимеш, коли я питаю.
Кравченко не ставав на коліно. Він просто поклав на стіл перед Мариною маленьку коробочку й накрив її руку своєю, тією самою рукою, що колись зімкнулася на її зап’ястку мертвою хваткою. Тільки тепер хватка була інша, тепла, рівна, без жодного грама зайвої сили.
— Я 3 роки вдавав неживого, — сказав він. — Досить. Я хочу жити по-справжньому, і я хочу жити з тобою. У нас із тобою, Марино Іллівно, одна дочка на двох. Я ростив, ти народжувала. На мою думку, ми давно сім’я. Лишилося оформити папери. Про папери сама знаєш. Я тепер перевіряю дуже-дуже уважно.
Марина повернула руку під його долонею, долонею вгору. Відкрила.
За вікном рипів сніг під чиїмись кроками. Ірина з братом — вона вже місяць звала його братом, буденно, між іншим, а він робив вигляд, що йому байдуже, і сяяв — ліпили у дворі щось криве й величезне.
Дошки старого дому потріскували від пічного тепла, пахло воском, хвоєю і свіжим хлібом. Дім більше ні на кого не доносив. Йому стало нічого приховувати.
