Різне

Жінка вирішила перевірити нареченого перед весіллям і попросила бездомного хлопчика зіграти несподівану роль

Наступного ранку Марина разом з Андрієм поїхала до постачальника кухонного обладнання. У переговорній на них чекали директор, бухгалтер і юрисконсульт. На столі лежав роздрук гарантії: розчерк унизу справді нагадував її підпис, але Марина пам’ятала кожен папір, що проходив через її руки, і цього вона не бачила ніколи.

— Документ надіслав Мирон Корнійчук, — пояснив юрист компанії. — Він посилався на Богдана Стеценка й запевняв, що після весілля отримає повноваження від вашого імені.

Андрій попросив зберегти оригінал листа, вкладення й службове листування. Після цього вони поїхали до найближчого відділку поліції. Заяву прийняли, спірну гарантію долучили до матеріалів перевірки, оригінал вилучили для експертизи. Слідчий не обіцяв швидкого результату: треба встановити джерело файлу, допитати учасників угоди й з’ясувати, хто поставив чужий підпис.

Марина не сперечалася. Їй вистачило головного: Богдан не просто брехав про почуття. Він уже намагався використати ресторан як прикриття для своїх боргів.

До полудня телефон заповнився повідомленнями. Спершу колишній наречений просив зустрітися, потім звинувачував її в істериках, далі вимагав компенсувати витрати на весілля. Останнє повідомлення було гіршим за всі: «Якщо не відкличеш заяву, розкажу опіці, як ти використала хлопчиська».

Марина показала екран Андрієві.

— Не відповідайте, — сказав він. — Збережіть листування. Погрози теж можуть знадобитися.

Вона подзвонила організатору урочистості. Голос здригнувся лише раз, коли довелося вимовити: церемонії не буде. Потім були розмови з фотографом, ведучим, гостями. Подробиць Марина не розкривала, повторювала одну й ту саму фразу: «Весілля скасовано з особистих причин».

Увечері в ресторані зняли замовлення на банкет. Олеся склала іменні картки в коробку й зняла зі стіни схему розсадки.

— Викинути?

— Так.

Олеся нічого не уточнила. Просто обійняла подругу, а потім пішла перевіряти зміну.

Богдан з’явився біля службового входу після закриття. Охоронець не пустив його всередину. Кілька хвилин він стукав у скло, потім зажадав покликати Марину. Вона вийшла разом з Андрієм.

— Ти подала заяву? — крикнув Богдан.

— Так.

— Документ готував Мирон. Я не знав про підпис.

— Розкажеш це слідчому.

— Ми мали одружитися. Ти знищуєш мене через одну помилку.

— Зрада, борги й підроблена гарантія не схожі на одну помилку.

Він учепився в хвіртку.

— Я вкладав гроші у твій заклад.

Андрій розгорнув папку.

— Покажіть платіжні доручення, договір позики або акт передачі майна.

— Усе було на довірі.

— Отже, підтверджень немає.

Богдан перевів погляд на Марину.

— Ти ще пошкодуєш. Без мене твій ресторан залишиться звичайною їдальнею.

Вона розвернулася й повернулася всередину. За дверима він і далі кричав, але голос швидко розчинився в шумі машин.

Наступного дня Марина поїхала до Назара. Він зустрів її насторожено.

— Галина Семенівна сказала, весілля не буде.

— Не буде.

— Через мене?

— Через Богдана. Без тебе я могла б побачити правду пізніше, але рішення ухвалила я.

Назар помовчав.

— Він вас ударить?

— Ні.

— Такі спершу обіцяють, потім чатують біля дому.

Марина зрозуміла: він говорить не з фантазії, а з досвіду, який поки не готовий розкрити.

— Охорону попереджено. Андрій поруч.

Галина Семенівна покликала Марину до кабінету. Там уже сиділа Валерія Степанівна Крамаренко, спеціалістка опіки. Перед нею лежала справа Назара.

— Родичів перевірили, — сказала вона. — Близьких немає. Далека тітка, в якої він жив після смерті матері, письмово відмовилася прийняти дитину. Інші давно обірвали зв’язок або не підходять за умовами.

— Я хочу забрати його до себе, — сказала Марина.

Валерія Степанівна не здивувалася.

— Бажання зрозуміле. Але сьогодні ви не повезете його додому. Спершу підготовка, медичні довідки, перевірка житла, висновок кандидата.

— Я готова.

— Тоді почнемо із заяви та школи прийомних батьків.

— Скільки це триватиме?

— Строк залежить від документів і перевірок. Процедуру не можна квапити.

Крізь скляну перегородку Марина бачила Назара. Він сидів над книжкою, але сторінку не перегортав.

— Він знає про моє рішення?

— Поки що ні, — відповіла Галина Семенівна. — Скажіть обережно. Дитина може вирішити, що зобов’язана погодитися з вдячності.

Увечері Марина спробувала поговорити з ним. Назар напружився після перших слів.

— Я не просив мене всиновлювати.