Жінка вирішила перевірити нареченого перед весіллям і попросила бездомного хлопчика зіграти несподівану роль

Ложка застигла в Назара над тарілкою.

— Кого?

— Сина, — повторила Марина. — Мені треба побачити, як одна людина поведе себе, якщо вирішить, що в мене є дитина.

Олеся так різко поставила чашку на стіл, що какао хлюпнуло на блюдце.

— Марина, вийдемо.

У кабінеті керівниця зачинила двері й повернулася до подруги без жодної м’якості.

— Ти розумієш, що щойно вигадала?

— Я не змушую його.

— Він голодна дитина. Він погодиться на що завгодно, якщо йому пообіцяти їжу. Це не згода, Марино.

— Мені треба перевірити Богдана. Не за тиждень. Не після весілля. Зараз.

— Тоді віднеси документи адвокатові. Найми людину, яка перевірить його справи. Поговори напряму.

— Якщо я попереджу, він зіграє турботливого чоловіка й ідеального вітчима. Він уміє бути бездоганним, коли дивляться.

Олеся похитала головою.

— Ти вже все вирішила.

Коли вони повернулися, Назар устиг запхати до кишені два бутерброди й тепер дивився зухвало, ніби сам збирався оголосити умови.

— Я згоден, — сказав він. — Тільки одяг потрібен нормальний. Ваш наречений одразу зрозуміє, що в господині ресторану такий син не заводиться.

Марині стало соромно від точності цих слів.

— Одяг купимо. І він залишиться тобі.

— Навіть якщо я все зіпсую?

— Навіть тоді.

За годину Олеся повезла його в магазин. Назар дивився на цінники, хмурився, намагався повернути вибрані речі на вішак, ніби кожна зайва покупка могла обернутися боргом. Йому підібрали темний костюм, світлу сорочку, черевики й теплу куртку. Старий одяг він знімав неохоче, наче боявся, що разом із ним втратить останнє, що точно належить йому. Марина ще раз пообіцяла: усе куплене залишиться в нього незалежно від результату. Лише тоді хлопець перестав чекати пастки в кожному русі продавця.

До вечері лишалося менше двох годин. Легенду вигадували в кабінеті, серед папок, меню й недопитої кави. Назар ніби слухав неуважно, але запам’ятовував усе з лячною точністю: він народився, коли Марині було двадцять шість; жив із батьком в іншому місті; після смерті батька переїхав до матері; шкільні документи ще переводять.

— Про батька зайвого не розповідай, — попередила Марина. — Якщо підуть подробиці, ми заплутаємося.

— А якщо він рахувати вміє?

— Мені тридцять вісім, тобі дванадцять. Усе сходиться.

Назар усміхнувся кутиком рота.

— Підготувалися.

У цій короткій насмішці було стільки дорослої втоми, що Марина знову відчула укол совісті. Та головне доручення вона все ж озвучила. Під час вечері на столі буде келих червоного вина. Коли вона торкнеться сережки, Назар потягнеться по серветку й ніби випадково зачепить ніжку келиха. Вино проллється на світлий костюм Богдана.

— Хочете дізнатися, вдарить він мене чи ні? — спитав хлопець без усмішки.

— Ніхто тебе не вдарить. Я буду поруч.

— Ви впевнені?

Марина не відповіла одразу, і цього виявилося досить.

— Усе, — сказала Олеся. — Скасовуємо. Сином ще можна було назвати дурість, але це вже небезпечно.

— Ні, — несподівано сказав Назар. — Хай буде. Я встигну відскочити.

— Це не гра, — тихо промовила Марина.

— Я й не граю.

На мить обличчя в нього стало зовсім дорослим. Марина опустила очі, але відступити не змогла. До сьомої вечора окремий стіл був накритий: біла скатертина, свічки, прибори, келихи, тонкі тарілки. Назарові налили виноградний сік. Справжній келих червоного поставили ближче до місця Богдана. Хлопець кілька разів провів долонями по штанах, хоч у залі було тепло.

— Передумав? — спитала Марина.

— Ні. Просто незвично.

— Що саме?

Він подивився на накритий стіл.

— Коли мене чекають вечеряти…