Жінка вирішила перевірити нареченого перед весіллям і попросила бездомного хлопчика зіграти несподівану роль

Марина хотіла відповісти, та вхідні двері відчинилися. Богдан Стеценко зайшов із букетом кремових троянд і коробкою цукерок. Світлий піджак сидів на ньому так бездоганно, ніби був частиною його впевненої усмішки. Срібна пряжка на ремені коротко блиснула, коли він зупинився, помітивши хлопця.

Пауза вийшла довшою, ніж вимагала ввічливість.

— Це хто? — спитав він.

Марина підвелася.

— Богдане, познайомся. Це Назар. Мій син.

Чоловік кілька секунд розглядав підлітка: обличчя, сорочку, черевики, руки, які Назар ховав під столом.

— Твій син?

— Так.

— Ти ніколи про нього не говорила.

— Боялася.

— Чого саме?

— Що ти не захочеш одружитися з жінкою з дитиною.

Богдан повільно поклав квіти на край столу. Усмішка повернулася до нього з ледь помітним запізненням.

— Маришо, ти могла довіритися мені раніше. Дитина не заважає коханню.

Він підійшов до Назара й простяг руку.

— Здрастуй, юначе.

Назар потис її, не підводячись.

— Добрий вечір.

— Скільки тобі?

— Дванадцять.

— Отже, майже дорослий.

Богдан сів, але його розслабленість була надто старанною. Майже відразу він почав ставити запитання: де хлопець жив раніше, чому приїхав тільки тепер, хто займався документами. Марина розповідала підготовлену історію, намагаючись не дивитися на Назара надто часто. Богдан слухав, кивав, та його цікавість швидко змістилася туди, де Марина ніяк не чекала її побачити.

— А від батька щось лишилося? Дім, частка, рахунки?

— Навіщо зараз про це? — спитала вона.

— Я думаю про майбутнє сім’ї. Якщо дитина входить у наше життя, треба розуміти обставини. До речі, реєстрацію у твоїй квартирі краще оформлювати обережно.

Марина відчула, як усередині щось холоне.

— Назар щойно приїхав. Ми не будемо вирішувати це за першу вечерю.

— Звісно, — м’яко сказав Богдан. — Просто є розумні варіанти. Наприклад, хороший закритий пансіон. Дисципліна, мови, спорт. Для хлопця це краще, ніж сидіти під маминим крилом.

Назар підвів очі.

— А жити де?

— Там само. Будні в пансіоні, вихідні вдома. Усім буде простіше звикнути.

— Я багато років жила без нього, — стримано промовила Марина. — І не збираюся відправляти його геть наступного дня.

— Саме тому різкі зміни шкідливі, — сказав Богдан і повернувся до хлопця. — Тобі ж хочеться вчитися в пристойному місці?

— Тут місця непристойні?

Усмішка Богдана здригнулася. Він засміявся голосніше, ніж треба було. Офіціант приніс закуски. Розмова на кілька хвилин стала майже спокійною: Богдан питав про захоплення Назара, обіцяв колись показати машину, говорив про спорт. Та невдовзі знову повернувся до майна батька.

— Він був заможною людиною чи Марина допомагала вас утримувати?

— Звідки мені знати? — Назар знизав плечима.

— Богдане, досить, — сказала Марина.

— Я маю право розуміти, що відбувається. За три тижні ми станемо подружжям. І, до речі, договір по другому майданчику справді краще підписати завтра. Тепер витрат буде більше.

— Сьогодні ми говоримо про Назара.

— Дитині потрібна стабільність. А бізнес має рости, інакше стабільність буде лише на словах.

Назар тихо спитав:

— Якщо ресторан не виросте, мені їсти перестануть давати?

Богдан подивився на нього так холодно, що Марина встигла побачити цей погляд лише краєм свідомості. За мить вираз знову став вихованим.

— Не перебивай дорослих.

Слова були сказані рівно, без усмішки. Назар опустив голову, але під столом його коліно нервово сіпнулося. Коли Богдан відволікся на офіціанта, хлопець нахилився до Марини так близько, що його рукав торкнувся скатертини.

— Вам не можна за нього виходити, — прошепотів він. — Я дещо знаю…