Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

Оксана підвелася. Після сліз обличчя палало, волосся вибилося з-під заколки, у скронях стукало.

— Поясніть.

— Тут не можна. Спершу здайте валізи в камеру схову.

— Навіщо?

— Щоб ніхто не сказав, ніби я до них торкався. Щоб факт здачі був офіційно оформлений і у вас залишилася квитанція з позначкою часу.

— Що в моїх валізах?

— Я не знаю напевно. Знаю тільки, що ваш чоловік дуже хотів, щоб саме ці речі опинилися при вас після посадки в іншому місті.

— Звідки вам це відомо?

— Кілька днів тому я помітив дивні документи в системі компанії. Там спливло ваше ім’я. Сьогодні вранці почув у переговорній уривок розмови Дмитра з Інною Савчук.

Оксана знала Інну. Юристка «Північної лінії», ефектна блондинка із сухою усмішкою. На корпоративі Інна надто довго тримала руку на рукаві Дмитра.

— Про що вони говорили?

— Ваш рейс. Місто призначення. Валіза. Фраза про те, що після посадки все почнеться.

— А якщо ви помиляєтеся?

— Тоді ви втратите кілька годин, обміняєте квиток і посваритеся з чоловіком. Якщо я маю рацію, збережете свободу.

Сергій помовчав, а тоді додав:

— Але я спеціально приїхав в аеропорт, щоб вас попередити.

Камера схову була в сусідній зоні. Сергій ішов осторонь. Він не брав жодної валізи, тримав долоні на видноті.

Біля віконця сидів літній працівник у форменій жилетці. Він попросив паспорт, оформив квитанцію, приклеїв бирки. Оксана підписала бланк, ледь влучаючи в потрібний рядок.

— Термін зберігання? — спитав працівник.

— Доба, — відповіла вона.

Працівник видав квитанцію. Оксана сфотографувала документ і сховала папірець у внутрішню кишеню сумки.

— Тепер напишіть Дмитрові, — сказав Сергій. — Коротко. Ніби ви вже в літаку й вимикаєте зв’язок.

Оксана відкрила листування. Три непрочитані повідомлення чекали відповіді.

«Оксано? Ти де? Не нервуй мене перед нарадою». Вона надрукувала: «Я в літаку. Зв’язок вимикаю. Напишу після посадки».

— Я це зробила.

— Назад уже дороги немає, — прошепотіла вона.

— Назад ви якраз повернетеся зараз. Тільки тихо.

Повідомлення пішло. Відповідь прийшла швидко, ніби Дмитро тримав телефон у руці: «Молодець».

«Відпочивай. Усе буде добре». Він повірив.

— Тоді дійте, — сказав Сергій. — Візьміть таксі. Увійдіть своїм ключем. Нічого не чіпайте. Якщо вдома порожньо, одразу йдіть і телефонуйте мені. Якщо почуєте розмову, увімкніть запис.

Біля під’їзду вона розрахувалася з таксистом готівкою й швидко вийшла. Біля лавки стояла Галина Степанівна.

— Ти ж поїхала, Оксаночко.

— Документи забула.

— Без валіз повернулася?

— Вони в аеропорту, в камері схову. Я на хвилинку.

Сусідка примружилася.

— Дмитро вдома, здається. Я його нещодавно бачила. Думала, на роботу поїхав.

— Давно?

— З пів години тому, може, трохи більше. Швидко зайшов. А вчора вранці, коли ви на роботу поїхали, він теж за годину повернувся. Мабуть, теж щось забув.

— Дякую, Галино Степанівно.

Оксана пам’ятала, що вчора вранці він дзвонив і казав, що стояв у заторі. А потім був на роботі весь день. Про повернення додому він не згадував.

Вона зайшла в під’їзд. Отже, Дмитро повернувся. А нарада була брехнею.

І Сергій, можливо, має рацію. Біля квартири Оксана дістала ключі заздалегідь, щоб не бряжчати біля дверей. Прислухалася.

За дверима було тихо. Вона обережно вставила ключ, повернула замок і прочинила двері настільки, щоб пройти боком. У передпокої пахло чоловічим одеколоном і кавою.

Із вітальні долинув тихий жіночий сміх. Самовпевнений. Вона впізнала цей сміх раніше, ніж голос. Інна Савчук.

Перший удар був простий і зрозумілий. Коханка в її домі. На її дивані, поруч із її чоловіком, поки сама Оксана мала летіти до сестри.

Але наступна фраза Дмитра вирвала з неї навіть цей біль…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇