Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

— Усе. Вона вже в повітрі.

Оксана завмерла в коридорі. Телефон був у руці. Вона згадала слова Сергія й увімкнула запис, прикривши екран долонею.

— Ти певен? — спитала Інна.

— Вона написала. Зв’язок вимикають. Рейс піде за розкладом.

Третій голос, глухий і роздратований, промовив:

— В іншому місті людина чекає біля виходу. Головне, щоб вона отримала багаж і вийшла в загальну залу.

Олег Васильович Бойко. Начальник служби безпеки. Оксана бачила його одного разу в офісі Дмитра.

— У великій валізі що лежить? — спитав Олег.

— Флешка, печатка, квитанції про перекази. Електронний ключ у бічній кишені. Папка з роздруківками знизу, під кофтою.

Кожне слово падало окремо.

Флешка. Печатка. Квитанції про перекази.

Електронний ключ.

— Сума? — уточнила Інна.

— Три мільйони вісімсот тисяч. Не вся нестача, звісно. Але для першого удару вистачить. В іншому місті її зустрінуть, — вів далі Дмитро. — Скажемо, що вона вивела з фірми гроші й хотіла втекти до сестри. Поки виправдовуватиметься, я подам заяву, що вона обікрала компанію.

— Формулювання треба добирати обережніше, — сказала Інна.

— Не обікрала, а причетна до розкрадання коштів і службових носіїв. Камера біля каси вимикалася на сім хвилин, — сказав Олег. — За журналом доступ був у неї. Олена підпише заднім числом, якщо я з нею поговорю.

— А квартира? — спитала Інна.

Пауза тривала мить. Дмитро відповів спокійно:

— Коли вона зрозуміє, що інакше сяде, я запропоную їй допомогу й змушу продати квартиру та інше майно в рахунок боргу. Вона підпише все, аби справу зам’яли. Головне, щоб сьогодні її затримали там із валізою.

— Ти певен, що вона не почне захищатися?

— Чим? Сльозами? Вона навіть із сестрою сперечатися не вміє. Сидітиме й питатиме, що їй робити. Я скажу, що є вихід.

— Розлучення?

— Після угоди. Спершу майно. Потім розлучення. Потім вона поїде до своєї Наталії й буде вдячна, що не отримала строк.

Оксана відчула, як у ній щось обірвалося. Не кохання.

Кохання давно стало тонкою ниткою, за яку вона трималася за звичкою. Обірвалася остання віра в те, що поруч із нею живе людина, а не холодний виконавець винесеного їй вироку.

— Сергій заважає, — раптом сказав Олег.

— Ткачук? — спитав Дмитро.

— Він копався в платежах. Учора запитував архів за тимчасовими доступами. Після затримання дружини Ткачук сам відступить. Йому не захочеться лізти в сімейну справу заступника.

— Так, — промовив Дмитро. — Я буду ошуканим чоловіком.

Оксана зробила маленький крок назад. Половиця біля входу в коридор ледь чутно рипнула.

У вітальні запала тиша.

— Що це? — спитала Інна.

— Будинок старий, сусіди ходять, — відповів Дмитро, але в його голосі з’явилася настороженість.

— Перевір, — сказав Олег.

Стілець рипнув.

Оксана розвернулася до дверей і вислизнула на сходовий майданчик. Замок клацнув тихіше, ніж вона боялася. Вона не стала чекати ліфта.

Побігла вниз сходами. На другому поверсі зупинилася біля вікна між прольотами й вимкнула запис. Телефон показав майже сім хвилин аудіо.

Сім хвилин, у яких чоловік поховав її живцем — без кладовища, без жалоби, без жалю. Вона набрала Сергія. Він відповів одразу.

— Ви вийшли?

— Так.

— Він вас бачив?

— Не знаю. Вони почули рипіння. Олег сказав перевірити.

— Де ви зараз?

— У під’їзді. Між поверхами.

— Негайно виходьте надвір. Ідіть не до лавки, а за будинок, до аптеки. Там люди. Не стійте сама.

Оксана спустилася. Звичайне життя тривало, ніби її щойно не намагалися стерти.

Вона дійшла до аптеки й стала біля вітрини з дитячими сиропами. У склі відбивалася вулиця. Із під’їзду вийшов Дмитро.

Він тримав телефон біля вуха й озирався довкола. Оксана ступила всередину. Дзвіночок над дверима дзенькнув так голосно, що вона здригнулася.

Молода дівчина-фармацевтка спитала, що їй потрібно. Оксана схопила першу-ліпшу упаковку пластирів і поклала на стійку. Телефон знову завібрував.

Дмитро дзвонив. Вона дивилася на екран, поки виклик не обірвався. Потім прийшло повідомлення.

«Ти долетіла? Чому мовчиш?» Слідом друге: «Оксано, відповідай! Ти де?» І третє, за кілька секунд: «Не роби дурниць».

Сергій усе ще був на лінії. Вона забула завершити дзвінок.

— Оксано Вікторівно, — промовив він тихо, — що ви почули?

Вона подивилася крізь скляні двері аптеки.

Дмитро стояв біля під’їзду й говорив із кимось телефоном. Його обличчя було напруженим. Він більше не скидався на турботливого чоловіка, який вранці відправляв дружину до сестри.

Оксана вийшла через бічні двері аптеки, що вели у двір, і лише там змогла відповісти. Голос спершу не слухався, але потім став твердішим…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇