Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

До відділку поліції вони приїхали разом. Чергова частина зустріла їх натовпом людей.

Оксана завмерла біля входу. Ще вчора вона проходила повз такі будівлі, а тепер сама несла туди власну заяву. Вікторія поклала долоню їй на плече.

— Спокійно. Ви прийшли не виправдовуватися. Ви прийшли повідомити.

Їх прийняв Артем Ігорович Кравець. Він представився, запросив до кабінету й вислухав без показної участі. Запитання ставив короткі, точні.

— Валізи хто збирав?

— Я спочатку. А потім чоловік. Я намагалася перевірити, він не дозволив. Казав, що треба поспішати.

— Ключі від квартири в кого є?

— У мене і в Дмитра. Можливо, запасний є в його машині.

— В аеропорту хто торкався валіз після вас?

— Працівник камери схову приклеїв бирки. Сергій Михайлович не торкався.

— Запис розмови можете ввімкнути?

Оксана подивилася на Вікторію.

Та кивнула. Аудіо прослухали один раз. Кравець не став коментувати зміст кожної фрази.

Він записав дані Дмитра, Інни, Олега, назву компанії та номер рейсу. Потім попросив показати квитанцію камери схову, квиток, листування з чоловіком. Оксана відкривала потрібні вікна, а Вікторія стежила за оформленням.

— Валізи треба оглянути сьогодні, — сказав Кравець. — Ви будете присутні.

— Добре.

— Нічого не розкривали, не переміщали?

— Ні.

Він вийшов ненадовго. Оксана залишилася в кабінеті з Вікторією та Сергієм.

— Я маю подзвонити Наталії, — сказала вона.

— Не зараз, — відповіла адвокатка. — Сестра почне хвилюватися, може набрати Дмитра. Зачекаємо до безпечного моменту.

Телефон блимнув новим повідомленням: «Я знаю, що ти не в літаку».

Слідом з’явилося ще одне: «Краще сама подзвони, поки я можу допомогти». Адвокатка сфотографувала повідомлення своїм робочим телефоном так, щоб були видні час і ім’я відправника.

— Не відповідаємо.

Сергій зблід.

— Отже, вони перевірили рейс.

— Або людина в іншому місті не зустріла її й уже повідомила, — зауважила Вікторія.

Це було очікувано. Артем повернувся з двома співробітниками.

Формальності забрали час. Оксану попросили поїхати з ними в аеропорт, Вікторія сіла поруч. Сергій поїхав окремо.

В аеропорту працівник камери схову впізнав Оксану.

— Забирайте вже.

— Огляд проводитиметься працівниками поліції, — спокійно сказав Кравець і показав посвідчення.

Працівника попросили покликати старшого зміни. Знайшли двох понятих із числа відвідувачів. Їм пояснили, що треба спостерігати й не втручатися.

Оксана пред’явила паспорт і квитанцію. Замок комірки відкрили при ній. Дві валізи вийняли назовні й поставили на вільний стіл у службовій кімнаті.

Відеозапис увімкнули до розкриття.

— Ваші речі? — спитав Артем.

— Так. Ця маленька моя. Велику збирав чоловік. Обидві куплені нами.

— Код знаєте?

— На маленькій — так. На великій код ставив Дмитро. Нуль, п’ять, два.

Код підійшов. Від клацання замка Оксана здригнулася. Вікторія стояла поруч, не торкаючись ні столу, ні валізи.

Артем відкрив кришку. Зверху лежала кофта, яку вранці Оксана хотіла перекласти. Під нею — косметичка, книжка, пакет із білизною.

— Це ваше?

— Книжка моя. Косметичка теж. Пакет я не збирала, але там можуть бути мої речі.

Співробітник обережно прибрав речі, що лежали зверху. Під ними виявилася щільна папка з гумкою. Нижче лежав прозорий файл із квитками та копіями якихось документів…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇