Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

У бічній кишені зблиснув пластиковий брелок із металевим контактом.

— Електронний ключ, — тихо сказала Оксана.

— Упізнаєте?

— Ні. Але Дмитро говорив про нього в записі.

Речі діставали по одній, фіксували, показували понятим, називали вголос. Співробітник надягнув рукавички й зняв гумку з папки.

Усередині лежали роздруківки з логотипом «Північної лінії», копія старого паспорта Оксани, аркуш із підписом, схожим на її власний.

— Я цього не підписувала, — сказала вона.

— Відобразимо в протоколі.

«Інна», — згадала Оксана. Інна казала, що формулювання треба добирати обережно. Отже, папери готували заздалегідь.

Її життя розкладали по папках, поки вона варила Дмитрові каву вранці. Під папкою знайшли флешку в чорному корпусі. Потім службову печатку в маленькому футлярі.

Коли футляр відкрили, Оксана побачила назву компанії й відчула страх.

— Документи про грошові перекази, — промовив співробітник.

У нижньому відділенні лежав щільний конверт.

Його розкрили при понятих. Усередині виявилися квитанції про перекази, роздруківки заяв на відкриття рахунків і кілька аркушів із реквізитами. На верхньому бланку стояли її прізвище, ім’я та по батькові.

Оксана не плакала. Вона дивилася на ці папери й не відразу розуміла, що бачить. Готівки у валізі не було, але це виявилося ще страшнішим.

За документами виходило, ніби на її ім’я відкрили рахунки, провели через них великі перекази, а потім перевели гроші далі, на незнайомі їй рахунки.

— Мені треба сісти, — сказала вона.

Вікторія посунула стілець.

— Сідайте. Нічого не коментуйте понад поставлені запитання.

Артем спитав:

— Ці рахунки ви відкривали?

— Ні.

— Ці перекази оформлювали?

— Ні.

— У валізу квитанції та документи клали?

— Ні.

— Про наявність цих паперів знали до розмови в квартирі?

— Ні.

— Хто мав можливість покласти їх сюди?

— Дмитро. Валізи були вдома. Він збирав велику сам і не дав мені перевірити.

Маленьку валізу оглянули слідом. Там були звичайні речі — взуття, шарф, ліки, зарядка, пакет із подарунками для Наталії.

Нічого підозрілого не знайшли. Це дивним чином підтримало надію. Хоча б частина її поїздки була справжньою.

Коли огляд закінчився, речі запакували. Оксана підписала документи там, де їй показала Вікторія. Поняті розписалися після прочитання.

На виході зі службової кімнати телефон Оксани знову спалахнув: «Ти ще можеш усе виправити».

За кілька секунд прийшло продовження: «Інакше я скажу, що ти сама попросила мене допомогти сховати гроші».

Вона показала екран Вікторії. Адвокатка тихо сказала:

— Тепер він боїться.

Артем Кравець стояв трохи осторонь і розмовляв із колегою. Почувши про нове повідомлення, він не став обговорювати подробиці. Лише попросив зберегти листування й не відповідати.

Сергій чекав біля виходу із зони прильоту. Він не підходив близько, поки Вікторія не кивнула.

Обличчя в нього стало сірим від напруження.

— Знайшли? — спитав він.

— Усе, про що вони говорили.

Сергій опустив голову.

— Отже, часу мало.

— Чому? — спитала Вікторія.

— Якщо людина Олега в іншому місті зрозуміла, що Оксана Вікторівна не прилетіла, Дмитро почне шукати її тут.

Ніби підтверджуючи його слова, телефон знову завібрував. Цього разу дзвонив невідомий міський номер.

Оксана не взяла слухавку. Майже одразу прийшло голосове повідомлення від Дмитра. Вона не ввімкнула його, лише дивилася на значок, як на замкнені двері, за якими чекає новий удар.

Вікторія сказала:

— Прослухаємо його тут.

Але екран одразу показав нове коротке повідомлення: «Я у твоєї сестри. Наталія зараз дізнається, хто ти насправді».

Оксана різко підвела голову.

— Він не може бути в іншому місті. Він був біля дому.

Сергій зблід іще дужче.

— Це може бути його людина.

Оксана вперше за весь вечір злякалася не за себе. Страх метнувся далі, за сотні кілометрів. Туди, де сестра чекала її з пирогом і вірою, що Оксана просто прилетить відпочити.

Вона набрала Наталію. Гудки пішли один за одним…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇