Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

— Ви мали рацію. Вони чекають, що мене заарештують в іншому місті.

На секунду вона розгубилася. Перед нею був тісний двір із контейнерним майданчиком, мокрою лавкою під дашком і службовим входом до магазину.

За рогом шуміла вулиця. Біля під’їзду, за кілька десятків кроків, Дмитро все ще тримав телефон біля вуха й озирався так, ніби шукав загублену річ, а не дружину.

— Не йдіть до дороги, — сказав у слухавці Сергій Михайлович Ткачук. — Через арку пройдете в другий двір. Там кав’ярня із зеленою вивіскою. Я під’їду за десять хвилин.

— Він зараз мене побачить.

— Не біжіть. Швидка хода привертає менше уваги, ніж паніка.

Вона пройшла через арку, не озираючись. Кав’ярня виявилася маленькою, з трьома столиками біля вікна. Оксана сіла в дальньому кутку, обличчям до дверей.

Телефон лежав перед нею екраном донизу. Дмитро дзвонив ще двічі. Потім написав.

«Ти вирішила гратися?» Слідом прийшло інше: «Оксано, де ти? Я хвилююся». Вранці він перевіряв валізу, у вітальні обговорював її арешт, а тепер хвилювався.

Двері відчинилися. Сергій увійшов без поспіху, але обличчя в нього було напружене. Він сів навпроти, поклав портфель біля стільця й одразу прибрав руки зі столу.

— Він вас не помітив?

— Не знаю. Бачила крізь вітрину. Він вийшов із під’їзду й комусь дзвонив.

— Покажіть запис. Тільки не надсилайте мені файл.

Оксана ввімкнула аудіо. Тихі голоси ледь чутно залунали в кав’ярні. Вона зменшила звук і накрила телефон долонею. Сергій слухав, не перебиваючи.

На фразі про валізу його щелепа сіпнулася. Коли Олег Бойко промовив, що Олена підпише заднім числом, Сергій заплющив очі на кілька секунд. Запис закінчився.

— Цього досить? — спитала Оксана.

— Досить, щоб перестати сумніватися. Недостатньо, щоб самим розкривати речі. Тепер потрібен адвокат.

— А поліція?

— Так. Але звертатися треба не наодинці й спокійно. У вас має бути чітка позиція. Ви першою звернетеся до поліції, а речі самі здали в камеру схову. Вмісту не чіпали. Розмову почули випадково, бо зайшли до власної квартири своїм ключем.

— А якщо вони скажуть, що я все вигадала?

Сергій бачив її недовіру й не сперечався. Він лише нагадав: до речей він не торкався, квитанція в неї, а отже, тепер можна підтвердити послідовність подій.

Ця проста послідовність уперше дала Оксані не спокій, а опору. Оксана взяла склянку води.

— Вони сказали, що у валізі документи про перекази на три мільйони вісімсот тисяч. Печатка. Флешка. Електронний ключ. Я нічого цього не бачила.

— Тому камера схову зараз важливіша за будь-які слова.

— А якщо він пошле когось забрати валізи?

— За вашою квитанцією й паспортом сторонньому їх не віддадуть. Але якщо Дмитро знає номер комірки або знайде працівника, може спробувати тиснути.

— Отже, зволікати не можна.

Офіс Вікторії Олегівни Шевченко був на другому поверсі старої ділової будівлі. Адвокатка відчинила сама, окинула Оксану швидким поглядом і пропустила всередину.

— Сергій Михайлович сказав, що терміново.

— Дуже, — відповіла Оксана.

— Тоді розповідайте по порядку.

Оксана почала з валізи біля дверей. Спершу слова плуталися, події перескакували, але Вікторія м’яко повертала її до хронології: о котрій вийшли з дому, хто викликав таксі, що сказав Дмитро, коли прийшли повідомлення, куди здали речі, яка фраза пролунала в квартирі першою.

— Запис у вас на телефоні?

— Так.

— Оригінал нікому не пересилайте. Мені теж. Зараз прослухаю при вас і зроблю нотатки.

Голоси знову залунали в кабінеті. Оксана відвернулася до вікна.

Там, зовні, тривало звичайне життя, а тут її відділяли від в’язниці кілька хвилин аудіо. Вікторія дослухала до кінця й закрила блокнот.

— Перше. Ви чоловікові не відповідаєте. Ні на жалість, ні на погрози. Друге. Додому не повертаєтеся. Третє. Валізи самостійно розкривати не можна. Четверте. Зараз пишемо заяву.

— Мене затримають?

— За те, що ви добровільно повідомляєте про підготовлену підставу й указуєте місце, де лежать речі? Підстав із вашої розповіді я не бачу. Але нервувати вам доведеться, тому я поїду з вами. А якщо все це й справді лежить там, тоді тим більше не можна робити вигляд, що нічого немає. Ви не ховали валізи вдома, не передавали знайомим, не виймали вміст. Здали в офіційну камеру схову після закриття реєстрації. Це сильна обставина.

Сергій додав:

— Я дам пояснення щодо компанії. Щодо документів, платежів, запитів.

Вікторія підвела на нього погляд. Адвокатка склала заяву. Оксана підписала, читаючи кожен рядок уголос.

У заяві перелічили: чоловік наполіг на вильоті, допомагав збирати валізи, рейс — в інше місто, реєстрацію закрито, зустріч із Ткачуком, здача багажу, повідомлення чоловікові, повернення додому, почута розмова й спроба звинуватити її. Коли ручка завмерла над підписом, Оксана раптом спитала:

— А якщо Дмитро зараз подасть заяву першим?

— Тоді час вашого звернення матиме значення. Тому ми їдемо негайно…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇