Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

Сестра не відповідала так довго, що Оксана перестала чути шум аеропорту. Навколо котилися валізи, оголошували посадку, хтось сміявся біля автомата з кавою, але все це відійшло вбік.

— Візьміть себе в руки, — тихо сказала Вікторія Олегівна Шевченко. — Поки що це лише повідомлення. Не факт. У неї вдома може бути його людина. Тому ви телефонуєте ще раз. Якщо не відповість, пишете коротко, не розкриваючи подробиць: «Передзвони мені. Терміново».

Оксана набрала знову. На п’ятому гудку зв’язок клацнув.

— Оксано? — голос Наталії Вікторівни Бондаренко прозвучав збивчиво. — Ти де? Я телефон у кімнаті залишила. Я пиріг діставала, не чула.

Оксана заплющила очі й прикрила їх долонею.

— Ти вдома сама?

— Так. А що сталося? Ти прилетіла? Я тебе в аеропорт збиралася зустрічати, але повідомлення від тебе не прийшло.

Вікторія одразу нахилилася ближче й беззвучно показала: «Спокійно».

— Наталіє, слухай мене уважно. Нікому не відчиняй двері. Нікому. Навіть якщо скажуть, що від Дмитра, з поліції, з аеропорту, з компанії. Зрозуміла?

— Оксано, ти мене лякаєш.

— Потім поясню. Зараз просто замкни двері на ланцюжок і не виходь.

— У мене вже дзвонили.

Оксана відчула, як похололи долоні.

— Хто?

— Чоловік. Сказав, що від Дмитра Андрійовича, ніби ти потрапила в неприємність. Просив впустити його, щоб поговорити без сусідів. Я не відчинила. Сказала, що чекаю сестру й жодних розмов вести не буду.

Вікторія кивнула, схвалюючи.

— Він відійшов від дверей, ще трохи постояв, потім спустився. Я подивилася у вічко: він у телефоні комусь писав. Оксано, що відбувається?

Оксана хотіла сказати все одразу, але адвокатка поклала перед нею блокнот і швидко написала: «Мінімум». Без згадок про сторонніх осіб.

— Мене намагалися підставити, — сказала Оксана. — Я не прилетіла. Зараз поруч адвокатка. Я жива й у безпеці. Ти теж будь обережна.

— Це Дмитро?

Пауза стала важкою.

— Так.

У слухавці пролунав короткий вдих.

— Я знала, що з ним щось не так. Я тобі казала.

— Не зараз, Наталю.

— Добре. Я замкнулася. Якщо хтось прийде, дзвоню тобі й у поліцію.

— Сфотографуй, якщо він ще у дворі. Але дверей не відчиняй. Зрозуміла?

Розмова закінчилася. Оксана опустила телефон. Коліна тремтіли так, що довелося сісти на найближчу лавку.

Сергій Михайлович Ткачук стояв поруч і дивився в бік виходу. Він ніби чекав, що з натовпу з’явиться Дмитро або Олег Васильович Бойко. Вікторія тим часом зберегла знімки повідомлень і попросила Оксану переслати сестрі коротку інструкцію — нікому не довіряти, не вступати в розмови, фіксувати дзвінки й візити.

— Тепер поїдете не додому, — сказала адвокатка. — У готель. Адресу Дмитро знати не повинен.

— А валізи?

— Їх уже оглянуто й запаковано. Далі з ними працюватимуть працівники поліції у встановленому порядку. Ви не забирайте нічого з великої валізи.

— Там мої речі.

— Заберете пізніше з маленької, коли це буде можливо без ризику. Сьогодні важливіша безпека.

Оксана кивнула, хоча звичне бажання сперечатися піднялося автоматично: у маленькій валізі залишалися ліки, шарф і зарядка, а у великій — книжка для дороги. Але після конверта з квитанціями все особисте стало дрібним, майже чужим.

До готелю вони приїхали затемна.

Номер виявився вузьким, з одним ліжком, столиком і чайником на тумбі. Вікторія перевірила замок, попросила на стійці не повідомляти номер стороннім і не з’єднувати дзвінки без згоди гостей. Сергій піднявся лише до коридору.

— Я залишуся внизу на пів години, — сказав він. — Потім поїду в офіс. Треба зберегти те, що може зникнути до ранку.

— Вас звільнять, — промовила Оксана.

— Можливо.

— Навіщо ви це робите?

Він не відразу відповів. Зняв окуляри, протер скельця хустинкою й знову надягнув.

— Бо сьогодні вранці я побачив жінку, яку везли як посилку з чужою провиною. І зрозумів: якщо промовчу, потім кожен документ у моєму відділі пахнутиме цією боягузливістю.

Оксана не знайшла слів.

Вікторія перервала паузу:

— Сергію Михайловичу, жодних самостійних виїмок, зламів, таємних копій із закритих баз. Зберігайте тільки те, до чого маєте службовий доступ. Краще офіційно через внутрішній контроль і доповідь генеральному директорові.

— Розумію.

— І не геройствуйте. Розумні люди частіше виживають саме тому, що не лізуть у бійку.

Ткачук уперше за вечір ледь усміхнувся.

— Прямо як юридична рекомендація.

Коли двері номера зачинилися, Оксана залишилася сама. Вона сіла на край ліжка й подивилася на телефон. Дмитро не писав уже двадцять хвилин.

Це мовчання лякало сильніше за погрози…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇