Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

В офісі «Північної лінії» світло горіло майже на всьому поверсі керівництва. Дмитро Андрійович Коваленко зайшов через службовий вхід і кинув пальто на крісло у своєму кабінеті.

Інна Романівна Савчук стояла біля вікна. Олег ходив від дверей до столу.

— Вона не прилетіла, — сказав Бойко. — Моя людина чекала біля виходу. На рейсі її не було.

— Вона могла пройти іншим коридором.

— Не могла. Він перевірив списки через знайомого в аеропорту. Такої пасажирки на посадці не було.

Інна повільно обернулася.

— Ти казав, вона написала з літака.

Дмитро дістав телефон і показав листування.

— Написала. Отже, хтось її зупинив до посадки.

— Ткачук, — сказав Олег. — Більше нікому.

Дмитро різко вдарив долонею по столу.

— Як він опинився в аеропорту?

— Ти сам уранці обговорював рейс у переговорній, — холодно нагадала Інна. — І не перевірив, хто був за скляною стіною.

— Я нічого конкретного не казав.

— Досить було згадки про місце призначення і слів «після посадки». Сергій не дурень.

Олег зупинився.

— Треба забрати валізи.

— Уже пізно, — сказала Інна. — Якщо вона здала їх у камеру схову, там відеофіксація, квитанція, журнал.

— Може, ще ні.

Дмитро набрав номер аеропорту, потім обірвав виклик.

— Не можна самому. Засвітимося. А писати їй погрози можна було? — спитала Інна.

— Я тиснув.

— Ти залишав слід.

Він підійшов до неї майже впритул.

— Не вчи мене. Твої документи лежать у валізі.

— Мої документи? — Інна примружилася. — Там копії й шаблони. Основний доступ оформлював ти. Перекази проводилися через ключ, який отримував ти. А фірма-прокладка пов’язана з твоїм давнім знайомим, не зі мною.

Олег насупив брови.

— Годі. Зараз кожен думає, як урятувати себе, і цим усе зіпсує. Треба триматися однієї версії.

— Якої? — спитав Дмитро.

— Дружина нервова. Давно втручалася у твої справи. Ти виявив зникнення. Вона зникла. Валізи при ній. Документи на її ім’я. Усе.

— Вона не зникла, — сказала Інна. — Вона десь тут. І якщо в неї є запис із квартири, твоя версія згорить.

Дмитро зблід.

— Вона не могла записати.

— Могла, якщо випадково повернулася додому. Пам’ятаєш рипучу половицю?

Ця думка вперше прозвучала вголос. Усі троє замовкли.

У готелі Оксана лежала, не роздягаючись.

У двері ніхто не стукав, коридор був тихий. Вона намагалася пригадати, чи підписувала колись документи в «Північній лінії». Був переїзд складу два роки тому.

Дмитро просив допомогти. Отримати перепустку для вантажників, підписати заявку на доставку меблів, відвезти папку в приймальню. Тоді це здавалося сімейною допомогою.

Тепер кожна дрібниця могла стати зашморгом.

Телефон завібрував. Повідомлення від Наталії: «Чоловік поїхав. Машина сіра. Номер записала. Дверей не відчиняю».

Оксана написала сестрі: «Ти все зробила правильно».

Тим часом Сергій Ткачук піднімався в офіс «Північної лінії».

На прохідній охоронець здивувався:

— Сергію Михайловичу, ви ж сьогодні не в зміну.

— Генеральному звіт готую.

— Пізно вже.

— Тому й поспішаю.

У своєму кабінеті він увімкнув комп’ютер і зайшов у систему внутрішнього контролю. Нічого зайвого. Лише службові журнали, до яких мав доступ за посадою, заявки на тимчасові перепустки, історія правок, позначки по касовій зоні, картки входу в архів.

Він не копіював закриті бази на флешку. Він формував звіт засобами програми, щоб кожне вивантаження мало дату, підставу й службовий номер. У журналі тимчасових доступів ім’я Оксани з’являлося тричі за останній місяць.

Перший раз — заявка на відновлення старої картки. Другий — запит копії паспорта з архіву. Третій — позначка про отримання електронного ключа.

Усі три операції проходили через кабінет Інни Савчук, а заявки були затверджені від імені Дмитра. Сергій відкрив історію змін. В одному рядку значилося: спочатку отримувачем ключа був складський диспетчер.

Потім прізвище замінили на Коваленко. Час правки — пізній вечір. Обліковий запис належав юридичному відділу…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇