Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

Чайник загув на плиті. Богдан повільно обернувся. Чайник закипів швидко, ніби квапився заповнити тишу хоч якимось звуком.

Богдан розлив чай, поставив кухлі на стіл, присунув цукорницю, за звичкою, хоча Оксана не брала цукру вже три роки. Цукорниця була маленька, із синім півнем на кришці, куплена колись на ринку. Вона стояла на цьому столі всі сім років, така сама, як у перший день, тільки півень трохи вицвів.

Оксана сіла, взяла кухоль обома руками. Кухоль був гарячий. Вона тримала його, не пила, просто тримала.

Богдан сів навпроти. Дивився на неї й чекав. За сім років він навчився чекати мовчки, не заповнюючи простір запитаннями.

Це була хороша риса. Оксана тільки зараз подумала про це. За вікном ішов дрібний дощ, нечутний, просто скло раптом стало мокрим, і ліхтар на вулиці розплився в жовту пляму.

Звичайний вечір. Звичайна кухня.

— Ти пам’ятаєш, я хотіла собаку? — спитала Оксана.

Богдан кліпнув.

— Ну, пам’ятаю, — сказав він обережно, з інтонацією людини, яка відчуває, що це запитання не про собаку, але поки не розуміє, про що саме.

— Три роки тому, — додала Оксана.

Богдан почекав секунду й спитав:

— Ти зараз про собаку?

— Ні, — сказала Оксана. — Я про те, що ти тоді сказав.

Вона поставила кухоль на стіл.

— Ти сказав: «Спочатку розберемося з головним». Пам’ятаєш?

Богдан пам’ятав. Кивнув.

— Головним для тебе чи для мене? — спитала Оксана.

На кухні запала тиша. Не ображена, не зла — просто порожнє місце, в якому це запитання тепер стояло й чекало відповіді.

Богдан дивився на неї. Він не був готовий до цього запитання, це було видно з того, як у нього трохи напружилася лінія плечей, як пальці торкнулися кухля й забралися. Він шукав, що сказати, і не знаходив, бо правильної відповіді не існувало.

— Я не знаю, — сказав він нарешті тихо.

— От і я не знаю, — сказала Оксана. — Я не знаю, коли востаннє ми говорили про те, чого я хочу.

— Не в контексті лікування. Не про те, що нам робити далі, який протокол вибрати, до якого лікаря йти. Просто про те, чого хоче Оксана.

Вона говорила без злості, рівно, як говорять про погоду або про маршрут. Це не була атака. Це було запитання, яке вона сама собі поставила сьогодні в сільській хаті й тепер ставила вголос, бо далі носити його самій не виходило.

— Я думав, що ти… — почав Богдан і зупинився.

Провів долонею по обличчю, повільно, зверху вниз.

— Ти ж ніколи не казала, що не хочеш.

— Я не казала, що хочу, — відповіла Оксана.

Одне речення. П’ять слів. Богдан дивився на неї.

Потім на стіл. Потім знову на неї. Ця різниця між «не казала, що не хочу» і «не казала, що хочу» ззовні здавалася маленькою.

Але вона була як різниця між «двері не замкнені» і «двері відчинені». Формально схоже. По суті, зовсім інше.

Між ними осіло мовчання, невороже, але щільне.

— Я втомилася бути задачею, — сказала Оксана.

Голос був рівний, без надриву: вона не скаржилася, а говорила те, що є.

— Задачею, яку треба розв’язати. Проблемою, у якої має бути рішення.

Богдан підвів голову.

— Я не думав про тебе як про задачу, — сказав він.

— Але ти думав про нас як про проблему, яку треба виправити, — відповіла Оксана.

Він не заперечив.

Бо заперечувати було нічим: це була правда, і він це знав, просто ніколи не називав так. Оксана відпила чаю, він був гарячий, трохи терпкий.

— Я теж, — додала вона тихіше.

— Я теж так думала. Я теж стала думати про себе як про задачу. Тіло, яке не працює.

— Пацієнтка, яка не одужує.

Вона поставила кухоль.

— У якийсь момент я перестала розуміти, де закінчується діагноз і починається людина.

Дощ за вікном став трохи сильніший, тепер уже було чути тихий стукіт крапель по підвіконню. Півень на цукорниці дивився вбік із незалежним виглядом. Богдан мовчав довго.

Потім спитав обережно, як питають те, відповіді на що бояться, але не спитати вже неможливо:

— Ти не хочеш дитину?

Оксана не відвела погляду.

— Я не знаю, — сказала вона. — Чесно, не знаю…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇