Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

Мати зблідла: вона думала про пухлини. Тепер їхні зі свекрухою обличчя виражали однаковий страх.

Марфа повільно повернулася до них, до всіх трьох. Заговорила рівно, без злості й осуду, як говорять про погоду або про те, що бачать у вікно:

— Ви троє там і живете.

— Ваші страхи, ваші очікування, ваш жаль.

Вона зробила крок у їхній бік.

— Вас тут у кімнаті четверо, а її взагалі немає.

Тиша була така, що стало чути, як потріскує піч. Богдан розтулив рота. Закрив.

Слова, які він умів говорити на нарадах і в машині, тут не пасували, і він це, здається, відчув. Оксана сиділа нерухомо. Але щось усередині неї, дуже тихо й обережно, зрушило з місця.

Галина Степанівна першою знайшла слова — це їй вдавалося завжди, у будь-якій ситуації, що вимагала негайно заповнити тишу.

— Ми тільки допомогти хочемо, — сказала вона, звертаючись до Марфи й притискаючи ікону до грудей обома руками, як щит. — Ви зрозумійте правильно. Ми не зі злом приїхали. Ми для неї, все для неї.

На останньому слові її голос ледь помітно здригнувся.

Марфа стояла біля вікна й мовчала. На обличчі в неї був той самий вираз, що й після дотику: не злість, не осуд, а втомляче терпіння людини, яка чекає, поки скінчиться дощ.

— Це не порча, — виразно, майже відтинаючи кожне слово, сказала Лариса Петрівна. — Це медична історія. Не треба містифікувати.

Вона знову відкрила теку, ніби та могла щось спростувати або довести.

— Є конкретні показники, є протоколи.

— Добре, — перебив Богдан, підводячись зі свого місця.

Він говорив спокійно, з тією інтонацією, яка зазвичай допомагала йому закривати суперечки на роботі.

— Добре. Давайте по суті. Що треба зробити? Трави, процедури — скажіть, ми готові.

Марфа мовчки дивилася на нього. Богдан не знайшов, що додати.

Тоді всі троє заговорили одночасно: мати — про протоколи, свекруха — про молитви, Богдан — про те, що треба конкретно зрозуміти, що від них вимагається. Голоси спліталися, перебивали, нашаровувалися один на один, і в маленькій хаті цього шуму стало несподівано багато, ніби хтось увімкнув радіо на повну гучність у порожній кімнаті.

Оксана сиділа в центрі всього цього й дивилася на свої руки. Руки лежали на колінах, смирно, долонями донизу. Звичайні руки.

Трохи почервонілі від холоду, зі старим шрамом на вказівному пальці лівої руки: порізалася колись об скло, давно, не пам’ятає коли. Оксана розглядала цей шрам і думала, що зовсім не пам’ятає обставин. Голоси за спиною стали схожі на звук телевізора в сусідній кімнаті, коли чуєш, що хтось говорить, але слів уже не розбираєш і не намагаєшся.

Вона раптом згадала, несподівано, як згадують запах дитинства, що сім років тому малювала. Несерйозно, не на продаж. Просто купувала акварельні фарби в маленькому магазинчику біля метро й малювала вечорами що доведеться: вікна, руки, обличчя з голови.

Потім перестала. Не до того, сказала вона собі одного разу. Фарби прибрала в коробку.

Коробку поставила на антресолі. Більше не згадувала. Або майже не згадувала.

Потім згадала, як років чотири тому сказала Богданові, що хоче поїхати на море. Сама. Просто взяти квиток і поїхати, на п’ять днів, у листопаді, коли дешево й людей мало.

Богдан подивився на неї тоді так, як дивляться на людину, яка сказала щось непристойне за столом: швидко, з коротким збентеженням — і відразу відвів очі.

— Ну навіщо сама? — сказав він.

Оксана не поїхала.

А потім прийшов спогад, якого вона не хотіла. Який останні кілька місяців вона щоразу, як він з’являвся, квапливо відганяла, як відганяють муху, що сідає знову й знову. Останнє ЕКЗ, перенесення ембріона.

Вона лежала на кушетці й чекала, поки можна буде встати. Треба було лежати й думати, будь ласка, вийди. Будь ласка, приживися.

Будь ласка. Так їй казали: лікар, мати, свекруха, статті в інтернеті. Думай позитивно.

Вір. Хотій. Вона думала, будь ласка, дайте мені просто поспати.

Не вийди. Не приживися. Просто поспати.

Не чекати, не сподіватися, не відчувати цей холодний страх у грудях, який тепер жив там постійно, як квартирант, що не платить, але й не йде. Просто лягти, і щоб ніхто нічого не чекав. Оксана мотнула головою, майже непомітно, і знову відігнала цей спогад.

Вона не відразу зрозуміла, що голоси стихли. Марфа сиділа перед нею на низькій дерев’яній лаві, яку звідкись узяла, поки Оксана не бачила, так що вони опинилися обличчям до обличчя, майже на одному рівні. Стара дивилася на неї спокійно, без жалю і без очікування.

Родичі стояли осторонь, притихлі, як діти, яким зробили зауваження. Богдан переминався з ноги на ногу. Мати стискала теку.

— Коли ти востаннє сама чогось хотіла? — спитала Марфа неголосно.

Не «ти хочеш дітей?», не «ти любиш чоловіка?». Просте запитання, без уточнення, чого саме. Оксана розтулила рота.

І виявила, що там нічого немає. Не тому, що не хотіла відповідати. Не тому, що соромилася чи боялася сказати зайве.

А тому, що відповіді, будь-якої відповіді, навіть найменшої, не знаходилося. Ніби вона потягнулася до полиці, яка мала бути тут завжди, і виявила порожнє місце. Це незнання вдарило її кудись під ребра.

Несподівано. Гостро.

— Вона хоче дитину, — сказала Галина Степанівна, підходячи ближче. — Звісно, хоче. Просто втомилася, це зрозуміло, сім років — це…

Марфа підвела на неї погляд, коротко, без слів, без ворожості.

Галина Степанівна замовкла на півслові, ніби хтось приглушив їй звук. Лариса Петрівна ступила крок уперед, Марфа подивилася і на неї. Та теж зупинилася.

Богдан обійшов лаву, підійшов ззаду й поклав Оксані руку на плече.

— Оксано, — сказав він тихо, — скажи їй. Ти ж хочеш.

Рука лежала на плечі, важка, тепла, знайома. Сім років ця рука лягала їй на плече в клініках, у машинах, на кухні, після негативних тестів. Завжди в одному місці.

Завжди з однією інтонацією. Оксана втупилася в цю руку. Потім перевела погляд на матір, на теку в її руках, потерту на кутах від довгого носіння.

Потім на свекруху, на ікону, знову витягнуту з мішечка й затиснуту в кулаці. Потім на Марфу, яка сиділа й дивилася. Без теки.

Без ікони. Без руки на плечі. Просто сиділа й дивилася, нічого не вимагаючи.

Щось сталося всередині, не різко, не гучно. Тихо. Страшно.

Ніби довго йшла кімнатою в цілковитій темряві, тримаючись за стіни, і раптом хтось увімкнув світло. І виявилося, що кімната зовсім не така, якою вона її уявляла. І стіни зовсім в інших місцях.

І вихід не там. Оксана повільно підвела голову. Взяла руку Богдана двома пальцями, обережно, без злості, і зняла її з плеча.

Окинула всіх трьох поглядом по черзі. Спокійно, як дивляться на речі, які треба пересунути.

— Вийдіть геть, — сказала вона…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇