Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

Голос був рівний. Трохи чужий. Вона сама його не впізнала.

У хаті кілька секунд не рухалися й не дихали.

— Оксано! — почав Богдан.

Вона подивилася на нього.

Просто подивилася, без сліз, без пояснень. Він замовк. Вони вийшли.

Усі троє, один за одним, трохи розгублено, як виходять люди, які не розуміють, що сталося, але відчувають, що сперечатися зараз не треба. Двері зачинилися. Знадвору відразу почувся голос свекрухи й тут же урвався.

Стало тихо. По-справжньому тихо, вперше за весь день. Оксана й Марфа сиділи одна навпроти одної.

Піч потріскувала в кутку. Герань на вікні не ворушилася. Довго ніхто не говорив.

Марфа не квапила. Вона вміла чекати, це відчувалося. Нарешті Оксана промовила тихо, майже до себе:

— Я не знаю, чого я хочу.

Марфа лише повільно кивнула.

— Я знаю, — відповіла вона.

Це не було втіхою. Це не було обіцянкою.

Це було щось інше, як перший вдих після довгого часу під водою. Дивний. Незвичний.

Але це було повітря. Вона вимовила ці слова вперше в житті: «Я не знаю, чого я хочу». Здавалося б, нічого особливого.

Але саме з цієї фрази почнеться те, що зруйнує все, що було вибудувано за сім років. Бо коли людина, яка мовчала дуже довго, нарешті відкриває рота, мовчати далі вже не виходить ні в кого.

Піч у кутку тихенько потріскувала — неголосно, рівно, ніби вела якийсь свій неспішний рахунок. Марфа не поспішала.

Вона пересіла на стілець біля вікна й склала руки на колінах, так, як складають, коли нікуди не поспішають і поспішати не збираються. За склом гілка горобини хиталася від вітру. Мовчання в хаті було не таким, як те, яке Оксана возила із собою останні роки: не важким, не вимогливим.

Просто простір, у якому можна було бути. Оксана не планувала говорити. Вона взагалі нічого не планувала, сиділа й розглядала свої руки.

А потім раптом почала повільно, як дістають щось з-під завалів, намацуючи обережно, щоб усе не обвалилося.

— Я вийшла заміж у двадцять шість, — сказала вона. — Усі вийшли, і я вийшла.

Вимовила й сама здивувалася формулюванню.

— Не покохала й вийшла, не вирішила й вийшла. Просто всі — і я.

— Ти любила його? — спитала Марфа неголосно, без інтонації — не осудливої, не співчутливої.

Оксана подумала. Чесно подумала, не так, як думають, коли знають відповідь заздалегідь, а як думають, коли відповідь треба знайти.

— Мені було з ним спокійно, — сказала вона нарешті.

Марфа прийняла відповідь без коментаря.

І більше нічого не додала, ніби це була повна відповідь і вона її прийняла. Перший рік Оксана згадувала рідко. Він був хорошим, і хороше чомусь стерлося швидше, ніж погане. Орендована квартира на третьому поверсі, з видом на тополю.

Щонеділі вони готували разом: Богдан різав, вона мішала, щось підгорало, вони сміялися. Звичайне життя двох людей, яким одне з одним спокійно. Потім Богдан сказав якось за вечерею, без особливих передмов:

— Мама каже, що вже пора.

Оксана тоді не заперечила. Вона не бачила причин, діти були десь у майбутньому, розпливчасто, як місто, в якому ніколи не був, але знаєш, що воно існує. Не хотіла і не «не хотіла».

Просто колись, мабуть. Пора стало першою цеглиною. Вона не помітила тоді, як її поклали.

Через рік «пора» перетворилося на «чому досі нема?». І це було вже не цеглина, а запитання, яке ставили з різних боків: м’яко, з турботою, іноді мимохідь, іноді в лоб. Запитання росло, займало місце, витісняло інші розмови.

І в якийсь момент Оксана зрозуміла, що живе всередині цього запитання, як живуть у комунальній квартирі: тісно, без можливості зачинити двері.

— Так почалося, — сказала вона неголосно.

Першим був лікар районної клініки — літній чоловік із втомленим обличчям. Він подивився на неї поверх окулярів і сказав:

— Безпліддя неясного генезу.

Вимовив буденно, як кажуть: «Атмосферний тиск знижений». Оксана пам’ятала, як сиділа потім у коридорі на пластиковому стільці й чекала, поки випишуть направлення. І думала не «це жахливо», не «що тепер буде».

Думала: «Тепер усі дізнаються». Сором прийшов раніше за горе. Це вона зараз розуміла, тоді не розуміла.

Тоді просто було щось липке всередині, що хотілося відмити. Вдома Богдан вислухав, помовчав і сказав:

— Ми впораємося.

Оксана кивнула.

І тільки зараз, у цій хаті, відчула, чому ці слова тоді не допомогли. «Ми впораємося» — це інструкція. Не «Як ти?», не «Що ти відчуваєш?»

Завдання поставлено, будемо вирішувати. Вперед. Наступного дня приїхала Галина Степанівна з паперовим пакетом, у якому був трав’яний збір і роздрукований список монастирів, куди точно варто з’їздити.

Ще за день приїхала мати з текою. Теку вона завела того ж дня, як дізналася діагноз. Перша сторінка вже була заповнена.

— Дієти, голковколювання, — почала перелічувати Оксана, і голос у неї став трохи швидший, як буває, коли говориш про щось, що знаєш напам’ять. — Потім психолог. Потім гормони.

Потім інші гормони. Потім знову дієта, інша. Потім остеопат.

— Потім знову гормони.

Марфа слухала, не перебиваючи.

— Ти сама вибрала хоч одного лікаря? — спитала вона, коли Оксана замовкла.

Оксана розтулила рота й зупинилася. Першого знайшла мати через подругу, яка точно знає хорошого спеціаліста. Другого порекомендувала свекруха: знайома ходила, каже, допомогло.

Третього Богдан знайшов в інтернеті, прочитав статтю, подзвонив, записав. Вона сама — жодного.

Оксана дивилася на Марфу й відчувала щось дивне: не образу, не злість. Радше подив. Ніби сім років ходила кімнатою і тільки зараз подивилася вниз, а підлога ж не там, де вона думала.

— Ні, — сказала вона. — Жодного.

Марфа нічого не прокоментувала…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇