Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

Марфа відчинила двері раніше, ніж Богдан устиг постукати. Вона стояла на порозі, маленька, суха, у темній хустці, пов’язаній по-домашньому. На зріст ледь сягала Галині Степанівні до плеча.

Але спина в неї була така пряма, ніби хребет відлили з чавуну ще замолоду й відтоді не чіпали. Вона розглядала тих, хто прийшов, не поспішаючи, по одному. Богдана.

Ларису Петрівну з текою. Галину Степанівну з мішечком. Потім її погляд дістався Оксани й там затримався.

Довше, ніж на інших. Трохи довше, ніж було зручно. Марфа мовчки відступила вбік і коротко хитнула головою.

— Заходьте.

Усередині пахло сухими травами й старим деревом. Запах був чистий, трохи аптечний, без ладану й сирості, яких Оксана чомусь чекала.

Жодних черепів на полицях, жодних пучків із курячими лапами, просто хата. Стіл, лави вздовж стін, піч у кутку. На вікні горщик із геранню, три червоні квітки.

На столі кухоль із вистиглим чаєм. Марфа, судячи з усього, пила чай, коли вони приїхали, і не вважала за потрібне прибирати. Вона пройшла до вікна й сіла на стілець — рівно, руки на колінах.

Посеред кімнати стояв ще один стілець, окремий, ніби спеціально поставлений. Оксана опустилася на нього: це було єдине вільне місце. Родичі розмістилися навколо: мати праворуч, свекруха ліворуч, Богдан трохи позаду.

Оксана сиділа в центрі, як експонат на виставці. Марфа чекала. Лариса Петрівна розкрила теку на першій сторінці рухом досвідченим, звичним, і почала:

— Отже, у нас така історія. Сім років вони намагаються. Первинне безпліддя неясного генезу — так написано у висновку.

— Три протоколи ЕКЗ: два в одній клініці, один в іншій.

Вона говорила рівно, без зайвих емоцій, як людина, яка переказувала цей текст уже стільки разів, що вивчила його напам’ять.

— АМГ знижений, ФСГ у нормі, труби без порушень, ендометрій відповідає.

— І все одно нічого.

Вона перегорнула сторінку. Зашурхотів папір.

Марфа не дивилася на теку. Вона дивилася на Оксану. Лариса Петрівна це помітила й заговорила трохи голосніше, як говорять із людьми, які погано чують або погано розуміють.

— Ось тут протокол другого ЕКЗ, тут виписка з клініки, тут висновок генетика.

— А вона сама що каже? — спитала Марфа без ворожості, дивлячись на матір.

Лариса Петрівна на секунду збилася.

— Вона все розуміє, — сказала вона. — Просто втомилася. Сім років — це…

Оксана дивилася у вікно.

За склом, просто навпроти неї, висіла гілка горобини. Ягоди на ній були зморщені, потемнілі, ті, що лишилися після птахів. Трималися незрозуміло навіщо.

— І духовний бік не можна забувати, — сказала Галина Степанівна м’яко, але з тією інтонацією, яка означала: зараз говоритиму я.

Вона дістала з лляного мішечка ікону й поставила її на край столу, обличчям до Марфи, як ставлять документ, що підтверджує повноваження.

— Ми в трьох церквах були. До батюшки Михайла ходили, він молебень правив. До монастиря їздили.

Марфа подивилася на ікону. Не перехрестилася.

Не прибрала. Просто подивилася спокійно, як дивляться на незнайому людину, яку бачать уперше.

Галина Степанівна, підбадьорена тим, що її не перебили, вела далі:

— У нашому роді, між іншим, теж труднощі були.

— Прабабуся Богдана три роки чекала — і нічого. А потім молитвами, постом — і будь ласка. Двоє дітей.

Лариса Петрівна ледь помітно стиснула губи, але Оксана знала цей жест напам’ять. Мати не вірила ні в прабабусь, ні в пости. Мати вірила в АМГ і ФСГ, але сперечатися при чужих людях було нижче її гідності, і вона промовчала.

Оксана почула слова «наш рід» і раптом подумала дивне: вона в цьому роді вже сім років. Їздила на дні народження, запам’ятовувала імена троюрідних племінників, їла холодець на Новий рік, хоч терпіти його не могла. І все одно іноді здавалося, що вона дивиться на все це крізь те саме скло в машині — ззовні, крізь.

Богдан кашлянув і заговорив діловим тоном, яким умів закривати наради:

— Загалом медицина зробила все, що могла. Третє ЕКЗ — і нічого. Ми готові на все.

Фраза «Ми готові на все» була, судячи з інтонації, покликана прозвучати як рішучість. Як підтримка. Оксана її почула й відчула щось холодне.

Не тому, що Богдан казав неправду, а тому, що «ми» в цій фразі було його «ми». Його готовність. Його «до кінця».

— Головне, — додав він, — щоб вона була здорова. І щоб усе вийшло.

Марфа повернулася до Оксани. Уперше прямо до неї, минаючи інших.

— Тебе як звати? — спитала вона коротко, без передмов.

Усі подивилися на Оксану трохи здивовано, ніби забули, що вона теж може говорити.

— Оксана, — сказала вона.

Марфа повільно кивнула, наче ім’я щось для неї означало або підтверджувало те, про що вона вже здогадувалася.

Мати й свекруха говорили ще, Марфа не перебивала. Сиділа рівно, руки на колінах, переводила погляд то на одну, то на другу. Потім вони непомітно перейшли до тихої, майже ділової суперечки про те, коли саме було друге ЕКЗ.

— У березні, — казала Лариса Петрівна.

— У квітні, — не погоджувалася Галина Степанівна. — Я пам’ятаю, бо на Великдень ще уколи робили.

— Великдень того року був наприкінці квітня, але протокол почався в березні.

Богдан потягнувся по телефон, щоб погортати фотографії й установити істину. Марфа встала.

Вона нічого не сказала. Просто підвелася зі стільця, тихо, майже беззвучно, і пішла через кімнату до Оксани. Мати й свекруха помітили це не відразу: Лариса Петрівна ще договорювала про березень, коли Марфа вже стояла перед Оксаною.

Стала й просто дивилася. Секунду. Дві.

Три. Оксана не підвела очей. Вона бачила перед собою темний поділ сукні й маленькі сухі руки, опущені вздовж тіла.

Марфа повільно поклала долоні їй на живіт. Руки були сухі й гарячі, несподівано гарячі, як пічна заслінка. У хаті стало тихо само собою: мати перестала шелестіти текою, свекруха завмерла з іконою в руках, Богдан прибрав телефон.

Навіть кущик герані на вікні, здавалося, перестав ворушитися. Марфа стояла нерухомо кілька секунд, п’ять, сім. А потім різко відсмикнула руки, ніби торкнулася чогось живого й несподіваного.

Відступила на крок назад. На обличчі в неї був вираз, який Оксана не змогла б назвати точно: не страх, не відраза. Радше біль.

Упізнавання.

— Що там? Порча? — першою видихнула Галина Степанівна.

— Пухлина? Ви щось відчули? Що? — Голос Лариси Петрівни став вищим.

Марфа не відповіла їм. Вона дивилася на Оксану. І Оксана вперше від ранку, вперше, мабуть, за довгий час не відвела погляду.

— Дитина тут не поміститься, — сказала Марфа тихо.

За вікном скрипнула гілка горобини.

— Там уже живуть інші.

Свекруха охнула й перехрестилася…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇