Жінки засуджували нову дружину сина, аж поки наступного дня не побачили її зовсім з іншого боку

Уляна ще довго крутила чужу радість, ніби намагалася знайти в ній тріщину. То згадувала ресторан, якого не було, то сукню, яка, певно, виявилася надто простою, то те, що без великого застілля шлюб начебто й не схожий на справжній. Потім знову поверталася до свого Романа, вихваляючи його так, ніби всі мали забути про розлучення, і знов натякала на невістку Катерини Савівни. Господиня слухала уривками. Про Остапа вона могла б багато сказати: служив на морі, після першого строку ще кілька років залишався в частині, повернувся зібраним, міцним, звиклим до роботи. А Улянин син колись від служби викручувався, подався до міста й перебивався базарними справами. Та Катерина Савівна змовчала. Материнська гордість не завжди потребує доказів уголос.

Минали місяці. Коли Остапова служба добігла кінця, він написав матері, що приїде вже не сам, а з Софією. Молодим хотілося осісти в тихому місці, мати свій кут, своє подвір’я, землю під ногами й вечори, в яких чути не команди й металевий гуркіт, а вітер за вікном. Катерина Савівна чекала їх так, що зранку не могла всидіти на місці. То перебирала продукти, то ставила тісто, то діставала зі скрині чисту скатертину, то знову перевіряла, чи всього вистачить на стіл. Їй хотілося, щоб невістка з першого кроку відчула: її тут не терплять із ввічливості, а приймають по-родинному.

Уляна, звісно, помітила метушню.

— Невістку везуть? — гукнула через паркан. — Забіжу, подивлюся, яка вона.

— Іншим разом забіжиш, — відповіла Катерина Савівна. — Дорога далека. Нехай спершу відпочинуть.

Та Уляна ніколи не вміла чекати, коли цікавість уже підпирала її зсередини. Надвечір, коли Остап із Софією вмилися після дороги, переодяглися й тільки почали приходити до тями, сусідка стала на порозі з порожньою мискою.

— Борошно скінчилося, — заторохтіла вона, хоч дивилася вже не на миску, а в глиб хати. — Дай хоч склянку, млинців захотілося.

Остап вийшов у сіни й щиро зрадів: