Жодна з медсестер не могла знайти до нього підхід, але проста жінка несподівано змінила все

— Ніхто не заперечує її заслуг. Але медична етика й правила дому вимагають дистанції. Якщо між лікарем і пацієнтом виникає особиста прив’язаність, це загрожує вашим рішенням і становищу.

— У тебе є докази? — холодно спитав Дем’ян.

— Досить чуток, щоб вони вийшли за стіни резиденції. Уже кажуть, що ви під впливом жінки.

Старший радник опустив погляд.

— До з’ясування обставин доктор має бути відсторонена й покинути дім.

— Ні, — сказав Дем’ян.

Та його голос потонув у важкій згоді інших.

— Рішення ухвалено, пане, — промовив Назар. — Заради вашого ж спокою.

Марта стояла, ніби те, що відбувається, віддалилося від неї на кілька кроків. Вона бачила, як Дем’ян намагається стримати лють, як стиснуті його руки, як у очах з’являється старий біль — не хвороба, а безсилля.

Після засідання Мирослава наздогнала її в коридорі.

— Пробачте. Я намагалася.

— Мені треба поговорити з ним.

— Його ізолювали. Рада боїться, що він втрутиться.

— Вони не мають права.

— У цьому домі право часто опиняється в тих, хто голосніше говорить від імені порядку.

Слуги збирали речі Марти швидко й мовчки. Вона дивилася, як зачиняється валіза, і відчувала, ніби разом із нею зачиняють частину її самої. Перед від’їздом Мирослава вклала їй у руку конверт.

— Він просив передати. Я встигла.

У машині, дорогою до аеропорту, Марта розкрила листа. Почерк був різкий, нерівний.

«Марта, якщо цей лист у тебе, значить, я не встиг зупинити їх одразу. Пробач. Вони хочуть забрати в мене те, що повернуло мені життя. Але їхнє рішення не стане кінцем правди. Чекай мене. Дем’ян».

Вона притисла аркуш до грудей. Сльози текли тихо, без ридань. У них не було безпорадності. Лише любов, яку вона більше не могла заперечувати.

Аеропорт сяяв холодним світлом. Люди поспішали, сміялися, перевіряли документи, ставили валізи на стрічки. Марта рухалася серед них так, ніби йшла крізь воду. На табло з’явилося запрошення на посадку. Її рейс мав початися зовсім скоро.

Вона сіла в залі очікування, поставивши валізу поруч. Телефон лежав у долоні. Їй хотілося зателефонувати Мирославі, спитати, що з Дем’яном, але вона боялася почути, що все вже вирішено остаточно.

— Ось і все, — прошепотіла вона. — Значить, так.

Тим часом у резиденції почався хаос. Дем’ян дізнався, що Марту вже відправили в аеропорт, і вдерся на засідання ради. Його голос рознісся під високою стелею.

— Ви не маєте права замикати мене в моєму ж домі.

— Пане, ви ще не відновилися повністю, — почав Назар.

Дем’ян ударив долонею по столу.

— Мовчи. Я надто довго слухав людей, які називали страх турботою.

— Ти не можеш зруйнувати рішення ради через одну жінку.

— Я можу повернути собі життя. І зроблю це.

Охорона спробувала перегородити йому шлях біля виходу, але Дем’ян подивився на них так, що ніхто не зробив кроку.

— Той, хто стане між мною й дверима, покине цей дім раніше вечора.

Він вийшов до машини без церемоній, без почту, без звичного бездоганного величчя. Серце билося швидко, але вперше в цьому ритмі не було хвороби. У ньому була свобода.

Коли Марта підійшла до стійки посадки, у будівлі здійнявся шум. Люди почали озиратися, хтось дістав телефон. До входу під’їхав кортеж, порушивши звичний рух біля термінала. Двері автомобіля розчинилися, і з нього вийшов Дем’ян. Не в парадному вбранні, не оточений радниками, а простий, рішучий і майже беззахисний у своїй відкритості.

Марта завмерла.

— Дем’яне…

Він ішов просто до неї. Натовп розступався. Світ звузився до його обличчя.

— Ти збиралася відлетіти без прощання? — спитав він, зупинившись за крок.

— Мені не залишили вибору.

— Мені теж намагалися не залишити.

— Рада…