Жодна з медсестер не могла знайти до нього підхід, але проста жінка несподівано змінила все

Дем’ян ледь схилив голову.

— Поки обираю.

Коли Марта вже збиралася йти, він раптом спитав:

— Чому ви погодилися приїхати? Лише через гроші?

Вона зупинилася. Можна було відповісти коротко, сухо, безпечно. Та чомусь поруч із ним брехня здавалася зайвою.

— Через шанс, — сказала вона. — Мені треба було вирватися з життя, у якому я вже не відчувала себе живою.

— Ви думаєте, тут можна почати спочатку?

— Почати можна будь-де, якщо всередині ще лишилося бодай трохи віри.

Він дивився уважно, без звичного виклику.

— Ви дуже дивна жінка.

— Сьогодні мені це кажуть частіше, ніж зазвичай.

— І все ж… дякую за настій.

— Спокійної ночі, пане Гордейчук.

Коли вона пішла, він ще довго лишався біля води. Пізніше Мирослава знайшла його в саду, де не горів жоден ліхтар.

— Ви знову не спите.

— Не можу.

— Напад?

— Ні. Думки.

Мирослава мовчала.

— Ця жінка, — сказав Дем’ян після довгої паузи, — дивиться так, ніби мого становища не існує.

— Бо вона бачить не становище.

— Це небезпечно.

— Для кого?

Він відповів не одразу.

— Для мене. Я починаю думати, що людина під усім цим іще лишилася.

У своїй кімнаті Марта відкрила ноутбук і написала короткого листа доньці. Вона не скаржилася й не розповідала зайвого. Писала, що робота важка, але вона тримається. Що дім, куди її запросили, схожий на казку, тільки в цій казці немає безтурботного принца, а є чоловік із розбитим серцем. І чомусь саме це не дає їй зібрати речі й поїхати.

За вікном шумів вітер. А в іншому крилі резиденції Дем’ян уперше за довгий час заснув без крику.

Тиша протрималася тиждень. Але Марта вже знала: спокій у цьому домі не завжди означає мир. Іноді це лише коротка пауза перед новим ударом.

Того дня Дем’ян сидів у кабінеті за масивним столом і переглядав папери. На ньому був строгий світлий костюм, обличчя здавалося кам’яним.

— Доктор, — промовив він, навіть не підвівши очей, — від сьогодні ви не розпоряджаєтеся моїми ліками.

Марта повільно моргнула.

— Це неможливо.

— Це моє рішення.

— Я не виконую рішень, які шкодять пацієнтові.

Він підвів голову.

— Ви забуваєте, з ким розмовляєте?

— Ні. Я пам’ятаю, навіщо мене сюди запросили.

— Ви певні, що знаєте краще за мене?

— Я певна, що вам точно не потрібен новий напад через упертість.

Дем’ян підвівся й підійшов близько. Марта побачила, як пульсує напружена жилка на його скроні.

— Не смійте говорити зі мною таким тоном.

— Тоді не змушуйте мене підвищувати голос, щоб ви почали чути.

Пауза була гострою, майже болісною. Потім він різко відступив.

— Гаразд. Сьогодні все буде по-вашому. Якщо мені стане гірше, ви покинете цей дім.

— Згодна.

— Так просто?

— Не просто. Але чесно.

Він не знайшов, що відповісти.

День виявився тяжким. Дем’ян відмовлявся від їжі, дратувався від будь-якого запитання, мовчав так уперто, що тиша ставала покаранням для всіх, хто був поруч. Марта принесла обід і поставила тацю на столик.

— Ви не їли з ранку.

— Не хочу.

— Тоді я залишуся.

— Збираєтеся спостерігати, як я не торкаюся тарілки?

— Якщо буде потрібно.

— У вас немає іншої роботи?

— Зараз моя робота — домогтися, щоб пацієнт не руйнував себе з принципу.

Він усміхнувся, але за кілька хвилин усе ж узяв ложку. Їв повільно, майже з роздратуванням, ніби поступався не їй, а неприємній необхідності. Коли половина тарілки спорожніла, він раптом сказав:

— Ви нагадуєте мені одну жінку.

Марта підвела очі.

— Родичку?