Жодна з медсестер не могла знайти до нього підхід, але проста жінка несподівано змінила все

— Ні. Наречену.

Слово прозвучало тихо, але ніби вдарило об стіни.

— Вона померла, — додав Дем’ян і замовк.

Марта не стала ставити запитань. Вона бачила, як швидко зачиняється його обличчя, як звична броня повертається на місце. Та тепер у ній уже була тріщина, і крізь цю тріщину виднівся справжній біль.

Пізно ввечері він зупинив її біля балюстради.

— Марто Савчук.

— Так?

— Чому ви досі не поїхали? Інші скористалися б першим приводом.

— Я не люблю кидати почате.

— Звучить шляхетно.

— Ні. Просто я бачила досить страждання, щоб зрозуміти: інколи поруч треба залишатися довше, ніж зручно.

Він підійшов до вікна. Місяць відбивався в склі, роблячи його обличчя майже чужим.

— Я небезпечний.

— Небезпечні не ви. Небезпечне те, що ви надто довго не живете.

— А ви? — різко спитав він. — Ви живете?

Марта не відповіла одразу.

— Вчуся.

Він подивився на неї інакше. Без насмішки, без холодної оцінки.

— Ви надто сильна для цього дому.

— Тоді, можливо, я опинилася тут не випадково.

— Тут сильних ламають.

— Лише якщо вони заздалегідь вирішують, що мусять зламатися.

На його обличчі з’явилася слабка, втомлена усмішка.

— До завтра, доктор.

— Спокійної ночі, пане.

Уночі Марта вийшла в сад і довго дивилася на зорі. Вона думала про наречену, про слово, яке Дем’ян вимовив так, ніби воно обпекло йому губи. За його гордістю жила не жорстокість, а скорбота, якій ніхто не дозволив стати сльозами. І раптом Марта впіймала себе на тому, що подумки вимовляє його ім’я без титулів і прізвищ.

— Я не кину тебе, Дем’яне, — прошепотіла вона в темряву. — Навіть якщо ти гнатимеш мене геть.

Вітер пройшовся кронами дерев і поніс її слова до верхніх вікон. Тієї ж ночі Дем’ян прокинувся не від кошмару, а від дивного тихого стану, якому не відразу знайшов назву.

Наступного дня він ніби знову сховався за колишньою маскою. Слуги розступалися перед ним, процедури скасовувалися одна за одною, на запитання він відповідав коротко й жорстко. Опівдні Мирослава перехопила Марту біля сходів.

— Він знову закрився.

— Я бачу.

— Сьогодні краще не тиснути.

— Іноді тиск потрібен, щоб людина згадала, що жива.

У кімнаті пахло алкоголем. Дем’ян сидів біля каміна з келихом у руці.

— Ви п’єте? — спитала Марта.

— А чому ні? Деякі ліки діють гірше.

— За вашого стану це неприпустимо.

— Моє серце давно не вміє відчувати.

Вона підійшла й забрала келих.

— Не робіть цього при мені.

Його очі спалахнули.

— Поверніть.

— Ні.

Він підвівся, вихопив келих назад, і частина напою пролилася на мармур.

— Ви забули, хто я?

— Ні. Я бачу людину, якій боляче, і яка робить усе, щоб біль лишився при ній.

Дем’ян завмер. Гнів не зник, але під ним ніби щось провалилося.

— Ідіть.

— Ні.

— Геть! — крикнув він так, що шибки ледь помітно здригнулися.

Марта здригнулася, але не відступила.

— Ваш крик не змусить мене перестати бачити правду. Вам страшно, Дем’яне.

Він зблід.

— Ви нічого не знаєте про страх.

— Тоді розкажіть.

— Ніколи.

Він різко замахнувся. Келих ударився об підлогу й розбився. Дем’ян зробив крок до дверей, але раптом зігнувся, схопившись за груди. Обличчя стало сірим, дихання обірвалося.

— Пане!

Марта підхопила його й допомогла опуститися в крісло. Далі все відбувалося швидко, майже без участі думок: пульс нерівний, шкіра холодна, дихання поверхове, панічна хвиля схожа на серцеву катастрофу, але серце треба контролювати. Вона відкрила аптечку, зробила ін’єкцію, увімкнула кисень.

— Дивіться на мене. Повільно. Вдих. Тепер видих. Ви тут, чуєте? Тут.

Він намагався говорити, але повітря виходило хрипом.

— Я… не слабкий.

— Мовчіть. Сильні теж падають. Головне — потім піднятися.

Вона тримала його руку, доки дихання не почало вирівнюватися. Хвилини тягнулися туго й довго. Нарешті Дем’ян розплющив очі.

— Ви не пішли.

— А куди мені було йти?