Жодна з медсестер не могла знайти до нього підхід, але проста жінка несподівано змінила все
— Інші йшли.
— Я вже казала. Я не інші.
Він заплющив очі. Голос став майже нечутним.
— Пробачте.
Марта завмерла.
— За що?
— За все.
Вона втомлено всміхнулася.
— Прийнято.
Коли він заснув, Марта лишилася поруч. Без гніву його обличчя здавалося молодшим. На тумбі біля ліжка стояла невелика рамка. З фотографії дивилася жінка з м’якими рисами й сумними очима. Під знімком було написано одне ім’я: Лілія.
Згодом увійшла Мирослава.
— Він спить?
— Так. Напад вдалося зупинити.
Мирослава сіла навпроти, довго дивилася на Дем’яна, потім сказала:
— Ви втримали його там, де він зазвичай ламає все довкола.
— Я робила свою роботу.
— Ні. Ви говорили з ним так, ніби він іще здатен обрати життя.
Марта перевела погляд на фотографію.
— Вона була його нареченою?
Мирослава прикрила очі.
— До весілля лишався тиждень. Вони мали летіти разом. Він затримався через ділову зустріч, вона полетіла першою. Літак розбився в пустелі. Дем’ян сам дістався до місця катастрофи й шукав її серед уламків. Знайшов лише браслет.
У Марти стиснуло горло.
— Тому напади посилюються в сутінках?
— У ту годину йому повідомили.
— А кошмари?
— Він знову опиняється там. Майже щоночі.
Марта подивилася на сплячого Дем’яна.
— Він не хоче померти. Він просто не розуміє, як жити далі.
— І що ви збираєтеся робити?
— Спробую допомогти йому згадати.
— Ліками?
— Ліки тримають тіло. Але тут болить не лише тіло.
Третій місяць її служби почався спокійно. Марта вже не рахувала дні так строго, як у перші тижні. Резиденція перестала здаватися їй чужим лабіринтом, хоча небезпека з неї не зникла. Дем’ян став рівнішим. Напади повторювалися рідше, але в його очах усе ще лишалася тінь — як двері, до яких він сам боявся підійти.
Іноді він виходив у сад і довго дивився на небо.
— Що ви там шукаєте? — спитала Марта якось.
— Відповіді.
— Може, небо не відповідає тим, хто ставить запитання лише мовчки.
Він не всміхнувся й не відвернувся. Просто замислився.
Одного спекотного вечора внутрішній телефон задзвонив так різко, що Марта схопилася одразу.
— Доктор! — голос Мирослави тремтів. — Швидше. Панові зле.
Марта бігла коридорами, не відчуваючи холодного каменю під ногами. Двері до покоїв були розчинені. Охорона стояла біля входу розгублено. Дем’ян лежав на підлозі, притискаючи руки до грудей. Обличчя було біле, губи посиніли, очі розплющені, але погляд не впізнавав кімнати.
— Тиск падає, — прошепотіла Мирослава. — Я викликала лікаря з клініки.
— Поки не треба. Це не класичний серцевий напад.
Марта опустилася поруч, перевірила пульс, дихання, зіниці. Панічна атака була такою потужною, що тіло, здавалося, вирішило померти від спогаду.
— Дем’яне! Чуєте мене? Дихайте. Вдих. Видих. Дивіться на мене.
Він не реагував.
— Ліліє, — видихнув він. — Не йди…
Марта відчула, як усередині все стиснулося. Вона взяла його руку.
— Я тут. Чуєте? Я поруч.
Його погляд здригнувся.
— Лілія?
— Ні. Марта. Але я не піду.
Він намагався вдихнути, але повітря ніби застрягало в грудях.
— Не можу…
— Можете. Зі мною. Вдих. Тепер видих. Ще раз.
Вона рахувала разом із ним, тримала його долоню, говорила рівно, хоч власне серце билося надто швидко. Поступово тіло Дем’яна перестало судомно боротися з невидимим ворогом. Плечі опустилися, дихання стало глибшим. Він заплющив очі й уперше після нападу не провалився в сон від препарату, а просто заснув, виснажений і живий.
Мирослава стояла біля дверей нерухомо.
— Він заснув без ліків, — сказала вона так тихо, ніби боялася зруйнувати крихке диво.
Марта сиділа поруч до світанку. Коли небо за вікнами почало світлішати, їй здалося, що величезний дім теж нарешті видихнув. Уранці Дем’ян розплющив очі й побачив її біля ліжка.
— Ви не спали.
— Ні.
— Що сталося?
— Вас наздогнав біль. Не хвороба. Пам’ять.
Він відвернувся.
— Ви думаєте, я божевільний?
