Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Відтоді почалося жорстке навчання. Галина змушувала Оксану ходити босоніж по ялинових голках: спершу дівчина морщилася, потім звикла, а далі перестала відчувати. Щоранку — в крижану річку по пояс, стояти, доки губи не посиніють, а зуби не почнуть цокотіти.

— Біль — це просто сигнал, — казала Галина, сидячи на березі й спостерігаючи, як Оксана тремтить у воді. — Ти можеш слухати його, а можеш ігнорувати. Вибір за тобою.

Оксана навчилася ігнорувати.

Увечері вони сиділи в хаті, і Галина розповідала не про трави, а про людей. Про те, як розпізнати брехню за диханням, як прочитати страх в очах, як змусити повірити тобі, навіть якщо кажеш неправду.

— Люди бачать те, що хочуть бачити, — пояснювала стара, перебираючи пучки сушеного полину. — Покажи їм слабку дівчинку — вони думатимуть, що ти слабка. Покажи впевненість — повірять у силу.

Оксана слухала, вбирала кожне слово, мов губка.

За два тижні вона зірвалася. Стояла по коліна в річці на світанку, і раптом щось усередині луснуло. Вона вилізла на берег, накинула сорочку й закричала:

— Ти хочеш зробити з мене таку саму відьму!

Галина сиділа біля вогнища, варила щось у казанку. Навіть голови не підвела.

— Я хочу, щоб ти перестала бути жертвою, — відповіла вона спокійно, помішуючи відвар.

— Я не жертва!

— Поки ти поводишся як жертва, ти жертва. — Галина нарешті подивилася на неї. — Хочеш нею лишитися — твоє діло. Хочеш стати чимось більшим — стули пельку й учися.

Оксана стояла, стиснувши кулаки. Вода стікала з волосся, холодила спину. Потім вона повільно опустилася на землю біля вогнища.

— Розкажи, — звеліла Галина.

І Оксана розповіла. Не все відразу — уривками, затинаючись. Про Романа, про те, як вона ним захоплювалася, як довіряла. Про ліс, про те, що він зробив, про його останні слова перед від’їздом.

Слова йшли важко, ніби кожне треба було видушувати з горла щипцями. Галина слухала мовчки, не перебиваючи.

— Я хочу, щоб він здох, — закінчила Оксана, витираючи мокре від сліз обличчя рукавом. — Навчи мене, як зробити це так, щоб ніхто не дізнався.

Галина помовчала, дивлячись у вогонь. Потім кивнула.

— Навчу, — сказала вона тихо. — Але ти маєш зрозуміти одне: помста — це мистецтво. Поспіх уб’є тебе раніше, ніж його. Учись. Не квапся.

— Скільки? — спитала Оксана, підводячи голову.

— Стільки, скільки буде потрібно…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇