Знайомство молодого чоловіка із заможної родини з новенькою в їдальні мало несподіване продовження

Він говорив довго й неквапно. Розповів про молодість і тяжкі повоєнні роки, які штовхнули його на злочинний шлях. Не приховав десятиліть, прожитих за злодійськими законами, і поступового розчарування в обраному житті. Дарина слухала уважно, не пропускаючи жодного слова, і зіставляла почуте з людиною, яку знала як турботливого діда.

На початку дев’яностих Григорій Андрійович добровільно відійшов від справ.

— Чому саме тоді? — запитала вона.

— Я поховав близького друга. Ми знали одне одного з юності, жили однаково, і він загинув через розбірки. Після похорону я зрозумів, що мушу зупинитися й спробувати почати чесне життя.

— Тобі не було страшно все змінювати після стількох років?

— Було. Але продовжувати виявилося страшніше. Я уявив, що одного дня друзі так само ховатимуть мене, а твій батько — він тоді був іще зовсім малим — залишиться рости без батька.

Дарина поступово розуміла й приймала почуте. Перед нею сиділа людина, яка в молодості робила помилки, прожила складне й неоднозначне життя, а потім знайшла в собі сили відмовитися від злочинного шляху й почати заново. Вона бачила перед собою не легенду з чужого минулого, а того самого чоловіка, який прихистив її, дбав про неї й захистив. Це знання не знищило її любові.

— Я не засуджую тебе, дідусю, — нарешті сказала вона. — Ти зумів змінитися і став доброю людиною. А коли я залишилася сама, захистив мене так, як більше ніхто не зміг…