Знайомство молодого чоловіка із заможної родини з новенькою в їдальні мало несподіване продовження

Денис з’явився з рукою в гіпсі й усе ще помітно накульгував. У кабінеті були декан і кілька однокурсників: Борис Вікторович наполіг, щоб вибачення пролунали при свідках, оскільки приниження теж було публічним і справедливість слід було відновити перед людьми, які це бачили.

Підійшовши до Дари́ни, Денис якийсь час не наважувався підвести очі й помітно хвилювався.

— Я хочу попросити в тебе пробачення, — почав він хрипко. — За насмішки, за те, що зробив в їдальні, за сукню. Я вчинив підло й негідно.

Перед Дариною стояв не колишній самовпевнений задирака, а притихлий, зламаний хлопець. Вона відчувала дивну суміш задоволення від відновленої справедливості й мимовільного співчуття.

— Я приймаю вибачення, — відповіла вона. — Сподіваюся, ти справді все зрозумів.

— Зрозумів. Повністю.

Борис Вікторович передав їй конверт. У ньому лежала компенсація, що значно перевищувала справжню вартість синьої сукні.

— Ці гроші не усунуть завданого вам болю, — серйозно сказав він. — Але зараз це те небагато, що я можу зробити.

— Дякую. Тільки щирі вибачення для мене важливіші за гроші.

Після цієї зустрічі університетське життя почало змінюватися. Ігор і Станіслав, дізнавшись, чим закінчилася бравада їхнього приятеля, більше не кидали в бік Дари́ни жодної насмішки. Страх перед наслідками виявився сильнішим за бажання підтримувати колишнього лідера.

Сам Денис при зустрічах у коридорі тепер опускав очі й вітався чемно. Пихатість зникла з його голосу.

— Змінився він. Навіть дивно, як швидко, — якось зауважила Юля, з якою Дарина поступово зблизилася.

— Іноді життя дає урок швидко й дуже жорстко, — відповіла та, не пояснюючи, хто саме став учителем.

Увечері вдома Дарина розповіла дідові і про вибачення, і про конверт.

— Дякую, що захистив мене, — сказала вона, обійнявши його.

— Я завжди тебе захищатиму. Поки живий, нікому не дозволю тебе скривдити.

Вона відсторонилася й уважно подивилася йому в обличчя. Тепер колишніх ухильних слів було недостатньо.

— Дідусю, ким ти був раніше? Я вже розумію, що ти не простий пенсіонер.

Григорій Андрійович довго не відповідав. Потім тяжко зітхнув: приховувати правду далі він не хотів.

— Сідай, онучко. Я все розповім. Розмова буде довгою…