Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Матері Аліни була потрібна складна судинна операція. Лікарі говорили дедалі обережніше, але сенс був ясний: тягнути не можна. Хороших фахівців було мало, обладнання — лише у великих клініках, гроші потрібні швидко. Аліна боялася, що мати не дочекається безплатного направлення, тому зважилася їхати до великого міста шукати заробіток. Максима залишила з бабусею, вмовляючи себе, що ненадовго.

У потязі вона сиділа біля вікна й дивилася в темряву, де іноді пропливали рідкісні вогні. Навпроти їхав похмурий молодий чоловік із літньою супутницею. Жінка попросила помінятися полицями: їй було важко видиратися нагору. Аліна поступилася без вагань. Подумала тоді, що, може, і її матері колись чужа людина допоможе так само просто.

Вона пам’ятала оголошення станції. Різко прокинулася, зрозуміла, що задрімала, почала швидко збирати речі. За вікном було темно, на пероні горіли рідкісні ліхтарі, неподалік виднілася придорожня забігайлівка. Аліна вийшла разом із кількома пасажирами. Місцевості вона не знала й вирішила спершу спитати дорогу. До дверей не дійшла.

— Глуши її! — почула вона за спиною.

Вона встигла лише обернутися. Удар прийшовся по голові — сильний, осліплюючий. Далі все розпалося на уривки: брудна земля, холод, неможливість поворухнутися, власне тіло, ніби чуже. Вона то приходила до тями, то знову провалювалася в темряву. Лив крижаний дощ. Нікого поруч не було.

Потім з’явилися голоси.

— Жива ще? Швидше в машину, невідомо, скільки пролежала.

Її переклали на ноші, стало трохи тепліше, і свідомість згасла. Отямилася Аліна вже в лікарні. Вона не пам’ятала, як її мили, переодягали, підключали до крапельниці. У палаті було тихо, усе тіло боліло, в руку входила трубка.

— Нудить, — ледь чутно сказала вона.

Санітар подав їй судно, але нудота відступила, лишивши страшне запаморочення.

Лікування тяглося повільно. Літній лікар із темними вусами щодня питав одне й те саме:

— Що пам’ятаєте?

— Ім’я. Мене звати Аліна.

— Прізвище?

— Ні.

— Де живете?

— Не знаю.

— Рідні є?

— Не пам’ятаю.

Паніка накочувала раптово: ставало важко дихати, пальці холонули. Медсестра робила укол, і страх ішов у ватяну порожнечу. Їй снилися обличчя, старий дім, собака з дитинства, батько на мотоциклі, бабуся біля печі. Спогади поверталися дивно — не від теперішнього до минулого, а ніби від самого початку життя. Тому Аліна вирішила, що десь у неї можуть бути чоловік, сім’я, друзі, усе колишнє життя, яке просто чекає, коли вона згадає дорогу назад.

Санітар Назар Середа заходив часто. Спершу їй було байдуже, потім стало неприємно: в його турботі відчувалася липка настирливість. Але їй потрібна була допомога. Документи треба було відновлювати, виписуватися було нікуди. Коли Назар сказав, що може через знайомих дізнатися, хто вона така, Аліна погодилася.

За добу він приніс роздруківку старого паспорта.

— Аліна Бондар, двадцять п’ять років, — повідомив він із задоволеним виглядом.

— Я думала, мені менше, — розгублено всміхнулася вона.

Без пам’яті вона відчувала себе майже студенткою: попереду ніби мали бути легкість, плани, кохання, а не лікарняні стіни й порожнеча замість минулого.

Назар допоміг відновити документи через знайомих у місцевій адміністрації. Дорогою розповідав про себе: медичне навчання не закінчив, бо викладачі ставилися упереджено; колишня кохана покинула через бідність; життя завжди обходилося з ним несправедливо. Аліна слухала мовчки, не маючи сил сперечатися.

Лише одного він їй не сказав: у неї був син. І ще збрехав, що мати Аліни померла, хоча на той час вона була жива. Зробив це просто — щоб Аліна нікуди не поїхала.

Після виписки він майже відразу вмовив її перебратися до нього. Казав, що вона не впорається сама, що світ небезпечний, що він єдиний, хто поруч. Аліна була слабка, мучилася головними болями, швидко втомлювалася. Поступово між ними почалися стосунки — не з любові, радше з самотності й відсутності опори.

Назар увесь час підганяв її із заробітком. Просив розклеїти оголошення, роздати листівки, зробити за гроші масаж сусідці. Аліна погоджувалася, бо жила в нього безплатно й почувалася зобов’язаною. Але здоров’я підводило: слабкість після травми поверталася хвилями.

За кілька місяців Назар прийшов додому збуджений. Із порога почав говорити швидко, ніби боявся, що вона відмовиться раніше, ніж він закінчить.

— У нас у лікарні пара шукає жінку, яка виносить їм дитину. У дружини проблеми, вона не може, а чоловік дуже хоче дітей. Усе домовлено, процедуру зроблять у нас. Дев’ять місяців — і отримаєш такі гроші, яких ми роками не заробимо. Переїдемо, весілля зіграємо, почнемо жити нормально.

Аліна спершу вирішила, що недочула.

— Ні. Навіть не проси.

Назар спалахнув. Нагадав, що вона живе в нього, їсть за його рахунок, нічого путнього не приносить. Аліна зібрала нечисленні речі й вийшла з квартири. Пів дня просиділа на лавці у дворі, тремтячи не стільки від холоду, скільки від розуміння: іти їй нікуди.

Надвечір Назар спустився з гарячою кавою. Голос знову став м’яким.

— Пробач. Я зірвався. Але ти надто страшно на це дивишся. Це добра справа. Люди без дітей лишаться, якщо ти не допоможеш. Тобі заплатять чесно. А потім ми свого малюка народимо. Просто подумай, гаразд? Я більше не тиснутиму.

Вона не хотіла повертатися. Але сутеніло, голова боліла, іншого прихистку в неї не було. За кілька днів Аліна погодилася, хоча всередині все пручалося. Процедуру провели в лікарні. Незабаром вона дізналася, що вагітна від незнайомого чоловіка. Майбутні батьки телефонували, дякували, питали про самопочуття. Назар сяяв і вже розпоряджався грошима, які мали належати їй…